Любо, книга, яку ви написали, автобіографічна?

І так, і ні. Я думаю, що певною мірою кожен письменник пише про себе, і у кожній книжці можна знайти її автора - письменники ж черпають ідеї з себе. Тож і у моїй книзі є факти автобіографічні, а є - вигадані.

Але ж досвід українки, про яку йдеться і яка перебралася до Німеччини після навчання в університеті в Україні, він ваш?

Так, це про мене. Книгу я писала приблизно чотири роки в Німеччині, де загалом перебуваю уже шість років.

Як сталось у вашому житті, що ви опинилися в Німеччині?

Я закінчила факультет германістики університету Шевченка в Києві. На той час при владі був президент Янукович. Знаєте, я не бачила свого майбутнього в Україні. Я розуміла, що не зможу себе розвинути як людина і тому хотіла поїхати в країну, де б я, мабуть, мала більше шансів. Я до того жодного разу не була за кордоном, але мені хотілося відчути, що то є - Європа.

Ви мали вибір, до якої країни їхати? Чи одразу вирішили виїжджати до Німеччини?

Так, одразу до Німеччини і за програмою Au-pair. Бо на той час це був один з найбільш реальних шансів виїхати з України.

Спочатку я мала намір продовжити навчання в Німеччині, однак, зважаючи на фінансове становище, не змогла цього зробити - довелось багато працювати. Вже потім я таки реалізувала свій намір і навчаюсь нині в Українському вільному університеті в Мюнхені.

Ваша книга - про еміграцію. Чому у вас виникла асоціація емігрантів з анонімними алкоголіками?

Тут, у Німеччині, я побачила, що усі ми, емігранти, хворіємо на ностальгію. Ми завжди хочемо повернутись туди, де нам було добре, але ніколи не повертаємось, тому що знаємо реальність. Тобто ми, як анонімні алкоголіки, які хочуть вернутись до пляшки, але не роблять цього.

Для європейських дівчат на рік поїхати за кордон за програмою Au-pair - це майже завжди підтягнути іноземну мову, щоб потім навчатись за кордоном. Ваша ж героїня каже, що українські дівчата, які стають Au-pair, - відчайдушні герої. Про що йдеться?

Українки, які зазвичай приїздять за програмою Au-Pair до Німеччини, уже закінчили університет. Тобто ми їдемо в чужу країну, де на рік стаємо няньками. Мене особисто цей рік вбив інтелектуально. Я провела рік з дітьми, граючись, але не розвиваючись. І саме тому я вважаю героїчними тих дівчат, які їдуть на рік просто нянькувати.

Багато людей прагнуть зараз виїхати з України. Особливо, молодь. Кількість трудових мігрантів обраховується мільйонами. Розкажіть, якими є плюси і мінуси еміграції, зважаючи на ваш досвід.

Це дуже хороший досвід. Коли ти їдеш в іншу країну, то бачиш, як вона існує, як розвивається, як живуть у ній люди. Ти бачиш інший менталітет та іншу культуру. Ти вчишся набагато більше, бо тобі доводиться опановувати новий досвід - досвід життя в чужій країні.

Мінуси - це те, що залишається за плечима. У минулому розчиняються дружні зв'язки, ми їх втрачаємо часом повністю, тобто "губимо" близьких нам колись людей.

Судячи з усього, ви не збираєтесь повертатись до України. Ваша героїня також - сумує, тужить за Україною, але не повертається. Чому?

Вона не повертається, бо розуміє, що ще не готова вернутись до України, до себе додому, на свою батьківщину. Вона ще не бачить того, що може дати своїй країні. І тому вона вирішує залишитись за кордоном, ще набратись досвіду, побачити ще більше. Можливо, з часом, коли вона буде готова, вона повернеться. Але не виключено, що вона вирішить залишитись за кордоном назавжди.

А чим вимірюється для вас і вашої героїні готовність повернутись?

Це відбудеться, коли вона скаже собі - я уже багато чого відчула, багато чого побачила і є відчуття, що саме зараз я можу повернутись. Власне, це і є вся готовність.

Все ж таки - вам особисто йдеться про політичну ситуацію в Україні? Про економічний стан? Чи про якісь особисті речі?

Це все дуже турбує, бо коли читаєш новини з України чи розмовляєш з сім'єю, то розумієш, що економічні можливості, які б я мала в Україні, далекі від тих, що я їх маю у Німеччині. З іншого боку, сидячи тут, за кордоном, не можна чекати на якесь диво, що Україна раптово стане квітучою економічно. Або ти сам повертаєшся туди і намагаєшся зробити для своєї країни все, що можеш, стаєш її частиною цього покращення. Або залишаєшся тут, за кордоном, і чекаєш, поки влада щось зробить. Хоча я вважаю, що робити повинні люди, адже поки чекатимемо, що щось хтось зробить для нас, то нічого не відбудеться.

А як же ж тоді без вас? Чому ви, як і ще пара мільйонів українців, залишаєтесь за кордоном, а не їдете щось робити в Україну для її покращення?

Це одне з запитань, які я дуже часто ставлю і собі, і іншим людям. І…. ми не повертаємось, тому що в Україні економіка ще не дуже хороша, зарплати не відповідні праці, політика неналежна.

Я ж дуже хочу повернутись, але водночас хочу закінчити тут навчання, хочу завершити практику. Тобто тут у мене з'явились чіткі цілі, яких я хочу досягти. Зрештою, я планувала повернутись до України через два роки, але ці два роки тривають уже шість…

У книзі є теза, що люди є візитівкою своєї країни. Якою є візитівка українців у Німеччині?

Це те, що ми боремось, не боїмося і не здаємось - згадайте Помаранчеву революцію і Революцію гідності, про які знають європейці. Ще українці дуже щирі, і ця щирість, як я помічаю, вражає людей. Тобто саме ці речі, на мою думку, є візитівкою українців.