Світлана Алексієвич, білоруська письменниця, яка здобула у 2015 році Нобелівську премію з літератури, знайшла в своєму насиченому робочому графіку місце для ексклюзивної розмови з DW. В інтерв'ю вона розповіла про своє ставлення до Чорнобиля, про добу "червоної людини" і про "колективного Путіна".

DW: Чи звання лауреата Нобелівської премії зобов'язує?

Світлана Алексієвич: Я не знаю, поки ще не "обжила" цей стан. В усілякому разі, часу в мене немає і це дуже сумно, бо я радше людина-самітник, людина столу, я хотіла би сидіти і тихенько писати, думати. Ця публічність дається мені легко, бо я в четвертому поколінні з вчительської сім'ї, книги і розмови - це моє середовище існування. Але щоби писати, треба дуже багато бути самому.

У своєму виступі в Кельні, відповідаючи на запитання, Ви використали фразу "знову точиться холодна війна". Ви це відчуваєте якось особливо, як людина, яка багато пише про війну?

Ні, я це відчуваю, як людина, що живе там, всередині цього всього. Бо Білорусь, як жодна інша країна, поєднана з Росією. На мою думку, це єдиний коридор в Європу, єдиний простір, який ще підпадає під російський вплив, відкритий російський вплив. Те, що чути в Росії, те, власне, чути й у нас. Якісь речі Лукашенко затримав, не дав розвинутись дикому капіталізму. В нас така суміш імператорства з соціалізмом. Але там все чути. І там чути, що ця ненависть, яка накопичується в людях, яких ошукали, обікрали, - вона шукає виходу. І ці процеси ненависті досить грамотно спрямували назовні. Спрямували на ворога. Відбулася мілітаризація свідомості.

Тобто, Ви вважаєте, що проблеми всередині країни, якщо ми будемо брати, наприклад, Росію, спрямовуються на якогось вигаданого ворога?

Звісно, це така форма відводу енергії, яка може підірвати щось всередині країни, назовні. Це класика політики, нічого нового Путін не вигадав.

Ви згадали прізвище Путіна. Його рейтинги справді зараз зашкалюють. Як пояснити таке явище серед освіченого суспільства?

Справа не в Путіні, Путін просто акумулював бажання суспільства, яке справді відчувало себе приниженим, обкраденим, ошуканим. Я зрозуміла, чому мовчить народ, коли я поїхала в глибинку, в Сибір, у Росію. Народ не зрозумів, що відбулося, він не очікував цього. Це зробила якась частина інтелігенції у великих містах на чолі з Горбачовим. Люди жодного капіталізму не хотіли, це якось не збігалося з російською ментальністю, і коли Путін промовив ці слова - "скрізь вороги, ми повинні бути сильними, нас повинні поважати" - все стало на свої місця, ось так люди знають, як жити, і знову згуртувалися в могутнє народне тіло.

У своїй Нобелівській лекції Ви говорили про дві катастрофи нашого часу: соціальну, пов'язану з падінням радянської імперії, і космічну - так Ви її називаєте - Чорнобильську трагедію. У цьому році 30-та річниця трагедії на Чорнобильській АЕС. А що для Вас Чорнобиль сьогодні?

Для мене Чорнобиль сьогодні: всі мої друзі, котрі померли за останні 10 років, померли від раку. І немає дня, щоб я не чула, що в когось хтось захворів, чи в когось хтось помер. Чимало вчених ще на початку катастрофи попереджали про це. Що після швидких смертей пожежників, почнуться реакції на малі дози. Малі дози радіації, які ми п’ємо, їмо, вдихаємо. Зараз це відбувається. Біда в тому, що влада хотіла б заплющити на це очі. Самі собі вони мають якісь окремі господарства, чисті продукти… Той же Лукашенко - що йому подається на стіл? А ми їмо те, що в крамницях, на ринках, де теж не все так добре перевіряється. Тож не можна сказати, що ми живемо після Чорнобиля, ми живемо в Чорнобилі. І це на безкінечний час.

Ви живете і працюєте в Білорусі. Влада цієї країни Вас, прямо скажемо, не шанує. Вам не дають зустрічатися з колегами, з письменниками. Чому Ви й досі там живете?

Я повернулася, проживши 12 років закордоном. Ми поїхали з класиком нашим - Биковим. Лукашенко тільки-но прийшов до влади й ми бачили, що це буде, ми думали, що це ненадовго, що наш від'їзд буде якимось символом. Нічого подібного. Биков помер в еміграції. Я, побувши дуже довго, зрозуміла, що це все не швидко скінчиться. І звісно, я письменник, який хоче і повинен жити вдома, оскільки ті романи голосів, які я роблю, я пряду із цього повітря - життя, яке навколо мене, те, що я розмовляю з людиною, випадково на вулиці, в ресторані, в таксі, на ринку - це все треба спрясти з цього. І я повернулася, щоби жити вдома, окрім особистих причин. Я повернулася за півроку до того, як відбулося це перетворення Путіна, коли було скинуто всі маски і програма цієї Росії стала цілком розкрита, очевидна. Для всіх це було і поразкою, і повним здивуванням. Ми тільки потім зрозуміли, що це готувалося майже 20 років. Ось такі ми були романтики, наївні, вірили, що демократія прийде в наш дім сама по собі, тільки від того, що ми кричимо на вулицях "Свобода! Свобода!"

А Ваші найближчі люди поділяють Вашу точку зору, що стосується демократії?

Я не думаю. Мої батьки не поділяли. Мій батько був комуніст до самого кінця. Мама також. Хоча у кожного з батьків були рідні, які постраждали від репресій. Але це дуже просто пояснити. Люди завжди жили в таборі - у соціалістичному таборі. Не можна уявити, що людина вийде за межі табору і одразу стане вільною. Батькові я казала: як ти можеш? Адже саджали його друзів. Тепер ці ідіотські запитання я би йому не ставила. А як ми всі можемо? Кожен знаходить у цій інерції життя якусь зачіпку, виправдання, можливість зберегти якусь гідність. Це в людській природі. Власне кажучи, на площі виходять зовсім небагато людей. І тоталітаризм у тому різновиді, в якому він зараз існує, він дуже переплетений із життям. У Білорусі люди побачили Майдан, побачили кров, шини, які горіли, і звісно, вони перелякались. Тобто, всі хочуть свободи, але всі хочуть, щоби ця красуня просто з'явилася звідкись із небес. А цього не буває.

Ваша книга "Час секонд-хенд", за Вашими ж словами, мала завершити історію "червоної людини". Чи ця історія справді завершена?

Уже в цій книзі чутно проблиски чогось нового, страшного. Було зрозуміло, що щось вариться в російському котлі і це щось зовсім не те, що ми називаємо свободою. Вариться щось, що стане для всіх великим випробуванням. Але це, все ж таки, відхід "червоної людини", вона йде, йде, на жаль, з великою кров'ю. Імперія не може зникнути ось так миттєво за 5-10 років. Як правило, якщо взяти інші імперії - Римську, Османську, це все зникало десятки років. Дуже довго.

Над чим Ви зараз працюєте, якщо не секрет?

Навряд чи я би могла поїхати на війну і писати про війну. Я не можу зрозуміти, за яким правом одна людина вбиває іншу. Я думаю, що в ХХІ столітті слід убивати ідеї, а не людей. Це варварство, і це говорить, що ХХ століття ще не закінчилося. Календарно воно від нас пішло, але насправді ми ще ті - ХХ століття, ті, які виросли серед цього тоталітаризму, серед катів і жертв, ми не змінилися. Я вичерпала свій запас болю і протистояння йому. І тоді я подумала: а чим ще є людина? Це ж не просто соціальна сутність якась. Навколо чого обертається життя: тільки дві речі - любов і смерть. Я пишу дві книги. Про любов - чоловіки й жінки розповідають про неї, і це також розповідь про те, чим є ми. І про старість. Прогрес і технології подарували нам 20-30 років, і ніхто не знає, що з цим робити, філософії цього життя немає. Треба ж шукати якийсь сенс. Не тільки в тому, щоби народити дітей, як нам нав'язували, напевно, в чомусь іще. Тому я намагаюся про це писати.