У довжелезному есеї німецького письменника Вінфріда Ґеорґа Зебальда "Повітряна війна та література" (1999) описано всі можливі способи замовчування й витіснення катастрофи німецького народу під час останньої фази Другої світової війни - історії бомбардувань великих міст гітлерівської Німеччини повітряними силами союзників.

Підкреслено ґрунтовний підхід автора до емоційної і подекуди навіть психологічно нестерпної теми великої поразки по-діловому реєструє різноманітні види реакції культури на загибель мирного німецького населення, що опинилося водночас у ролі заручника, жертви та - ніде правди діти - вільного чи невільного співучасника нацистського режиму. Окрема тема для автора - до невпізнаваності змінені ландшафти міст і описи неймовірного людського безсилля перед фатумом. Тим самим фатумом, після якого, наче після Страшного Суду, довелося оновлюватися, очищуватись і творити нове німецьке життя.

Цей нарочито спокійний, але від того не менш моторошний текст важкувато читати з холодною головою й цілковитою відстороненістю. Особливо нам. В голові неодмінно виникають асоціації й посилюються фобії, адже безупинний невроз, породжений нашою кволоплинною війною на Сході, не залишає жодних шансів на об'єктивне мудрування й апломб безстороннього знавця.

З одного боку, існує великий привид так званої повітряної війни - тієї, що вчора перетворила на руїни сирійське Алеппо, а вже завтра може стати нашою великою бідою. Її ще називають "великою війною" або "тотальним наступом".

Прикметно, що мало хто вірить у те, що - за всієї неконтрольованості та божевілля головного законодавця новітніх мілітарних стратегій гібридного характеру - може йтися про ядерний удар. Ні, в уяві постають картини, вже колись бачені на плівках чорно-білої кінохроніки: чорні літаки летять над Харковом, Дніпром і Києвом, скидаючи тонни чорних бомб на голови безневинних громадян. Ці страхи, підживлювані непевністю міжнародної політики і кризою Заходу, то послаблюються, то посилюються відповідно до ситуації на фронті.

Всім нам відомо, що гібридна війна виснажлива й підступна, але вона вміло мімікрує під гібридний мир - однаковою мірою двозначний і шизофренічний. Тоді як, уявляючи війну тотальну, ми цілком резонно малюємо апокаліптичні картини, в яких не залишається жодного промінчика надії - суцільна безвихідь, морок, крах і смерть. Людство таке вже неодноразово проходило. І щоразу, як водиться, обов'язково хтось був у ролі ката, а хтось - у ролі жертви.

З другого боку, німецька провина та цілком логічне й історичне покарання за неї обов'язково породжує нав'язливе бажання побачити на практиці дію так званих законів справедливості й відплати на прикладі російської провини - за розв'язані війни, за порушений Будапештський меморандум і Договір про дружбу, за загарбані території, за викрадених людей, за двічі за останні 70 років відібраний у кримських татар Крим, за руйнування Донбасу, за гуманітарну катастрофу з мільйонами біженців, за збитий Boeing, за порушення всіх можливих міжнародних угод і конвенцій.

"Повітряна війна та література", ставлячи перед німцями незручні питання, насправді ставить їх також і перед сучасними росіянами. Тільки вони про це не здогадуються. І не здогадаються - ні сьогодні, ні завтра, ні в осяжній перспективі. Не через те, що ще не настав сприятливий час або для цього не створено відповідних умов. А тому, що російське суспільство не має органу, який відповідає за почуття провини.

А отже, не має сенсу й питання, яке неодмінно постає в контексті чітких і переконливих Зебальдових побудов: якою буде російська катастрофа і якими будуть її жорстокі, але справедливі наслідки?

Вся штука в тому, що жодної катастрофи з наступним очисним переродженням і чудесним перетворенням монстра на спокійного та безпроблемного сусіда не буде. Не буде ні тотальної війни проти Росії, ні бомбардування міст із мирним населенням, ні Нюрнберзького трибуналу з судом над верхівкою, ні депутінізації з декаґебізацією, ні тисяч томів покаяння та переосмислення, ні оновленої, оптимістичної Росії з людським обличчям.

Не буде ні замовчування, ні витіснення, ні стражденних гримас культури під впливом моральних тягарів історії. Ніхто нічого не долатиме і нічого по-справжньому не переосмислюватиме. Все буде так, як є сьогодні і як було завжди: просто один цар прийде на зміну іншому. І найсміливіші їхні дисиденти-інтелектуали, як і сьогодні Лєв Рубінштейн з приводу обстрілів Авдіївки, просто скажуть колись усе ту ж сакраментальну фразу: "Я молчу лишь потому, что просто не знаю, что сказать, просто не знаю".

Авжеж, ніхто й ніколи там не відчує ні сорому, ні почуття провини, ні каяття. Тому що перебування в ситуації вічної катастрофи, існування поза історією і відкидання елементарних - ні, навіть не законів - рефлексів цивілізації не передбачає нічого згаданого вище. І жодного нового життя теж не буде. Не тому, що там більше не житимуть люди, а тому, що нічого, крім вічного незадоволення, образи на весь світ, продукування брехні та пропаганди смерті, там не вміють і ніколи не вміли.

Зебальдова "Повітряна війна та література", хоч перекладена і стильно видана в модному російському видавництві, у певному сенсі абсолютно безперспективне й неутилітарне для росіян чтиво. Бо написано цей текст представником народу про народ і для народу, який пережив руйнування, ганьбу, катастрофу, але зумів відродитись і очиститись. Натомість нам, українцям, не залишається нічого іншого, крім як чекати гіршого і сподіватися на краще. Ну, й, певна річ, читати Зебальда. Для загального розвитку. Нічого іншого нам не залишається.