На 23 році своєї незалежності, після відокремлення від СРСР 1991 року, Україна почала процес реального відкремлення - від слова "Кремль". Сьогодні досить модною стала серед нашої інтелігенції формула, мовляв, тоді, 1991 року, нам незалежність подарували, і ми її не оцінили, й от лише 2014 року, коли за неї заплачено кров’ю наших найкращих представників, можна вважати, що приходить незалежність реальна.

Жоден камінчик не зайвий

Щось усередині мене опирається цій формулі. Ні, не раціо - я згоден щодо реальної незалежності, яку, втім, усе одно доведеться ще довгими роками доводити і зміцнювати. Постколоніальна стадія не долається просто, помахом чарівної палички. Те, що реальна незалежність дається нам потом і кров’ю - доконаний факт: ми платимо. Попереду ж іще ціла епоха поту і сліз. Ні, всередині мене опирається пам’ять, спогади підлітка, який застав народження країни у своєму ніжному віці.

Всі знають, що серпню 1991 року передував 1990 рік із проголошенням суверенітету 16 липня. Знають, але ніхто цьому значення не надає. Якщо вже незалежність 24 серпня в нас неповна й несправжня, то що вже казати про якийсь суверенітет... Так собі - символічний жест української радянської номенклатури. У нинішніх буремних днях ніхто не тільки не святкує, але й не згадує той день.

І це по-справжньому прикро. Бо якщо уявити історію не лише як результат, а спробувати її оцінити як послідовність подій, то з’ясується, що жоден камінчик зайвим не був.

"Самостійність" із радіоприймача

Отже, 16 липня 1990 року, за місяць мені виповниться 16. Мої батьки будують дачу над Дністром у Кам’янець-Подільському районі Хмельницької області. До реформи Павлова з карколомним знеціненням рубля ще кілька місяців, а в нашій родині невідомо звідки взявся психоз: треба пошвидше покласти дах і поштукатурити будинок. І от настає остання стадія: незаштукатуреним залишається фронтон, який виходить якраз на річку - за нею Чернівецька область, територія колишньої міжвоєнної Румунії. Стоїть жахлива спека, а найняті "халтурщики" - 50-річний Федя і його 20-річний син Іван - п’ють татів самогон і травлять байки про якісь свої трудові подвиги. Їм ще недовго тут залишилось. Остання порція штукарки - і можна шукати нову халтуру.

Батько вмикає радіо "Промінь". Там новини, в яких дикторка розповідає про державний суверенітет, пересипаючи своє повідомлення таким незвичним для офіційних радянських реляцій терміном "самостійність". Ми, може, й не знали, що це блеф, але здогадувались, що від компартійної Верховної Ради нічого доброго не дочекаєшся. Але ця "самостійність" щось у мені тоді ввімкнула. Буває іноді таке, коли в очах розвиднюється й кудись зникає сумнів і страх.

Тризуб Бондарів

Я не знаю, звідки в людей з’являються божевільні ідеї. Не знаю, що спонукало мене відкликати батька набік і запропонувати йому те, що в історію нашої дачної вулиці ввійшло як "Тризуб Бондарів". Але штука полягає в тому, що вже за кілька хвилин ми з батьком, Федя і Іван вирізали з картону макет герба, довго сперечаючись про розмір, канонічність зображення і чи потрібен посередині хрест. І за кілька годин на свіжій штукатурці фронтону, акурат в куточку з’явився він - рельєф українського герба.

Далі нас чекали цікаві процеси. Старий енкаведист Кошелєв тричі з божевільною посмішкою оббігав наш будинок, мабуть, не вірячи своїм очам, сусіди перешіптувалися на тему "Коли ж уже, нарешті, за Бондарем прийдуть", а за кілька днів розпочався цикл постійних екскурсій. Якісь невідомі люди кілька наступних місяців ходили дивитися на наш тризуб, як по свячену воду. І так, ми чекали: батько - неприємностей на роботі, я - проблем у школі. Попереду був ще цілий 11-й клас, і невідомо було, чи вдасться мені його з цим тризубом на архітектурній споруді дачного типу нормально закінчити.

Я не сумніваюся, що енкаведист Кошелєв повідомив, за старою пам’яттю, "куда следует". Я знаю, що в заводських профкомі та парткомі були готові дати хід якимось неприємностям. Але тепер зрозуміло, що ота "самостійність" - формальна, недолуга і беззмістовна - подіяла на всі ці елементи радянської системи. "Тризуб Бондарів" залишився непокараним. Він і досі там. На тому самому місці. І старий енкаведист Кошелєв досі живий. Йому вже під 90, але він бадьорий і в добрій формі. А отже, наша боротьба триває.

Як я не вмер за Україну

19 серпня всі згадують, що робили в цей день 1991 року. Я теж дуже добре пам’ятаю цей день. Мені щойно виповнилося 17 літ. У липні мене провалили через радянську сільську квоту при вступі до педінституту, бо я був міським. Тобто селян брали, а мене не взяли, і грошей на хабарі в моїх батьків не було.

Обтяжливим чинником тоді, в липні, була відсутність комсомольської характеристики і членства в комсомолі. За кілька днів до путчу я вступив до духовної семінарії, з якої втік на третій день додому. Тому 19 серпня, пам'ятаю, був сонячний день. Після перегляду "трясущихся рук" з Останкіно ми з групою молодих рухівців шукали якоїсь надії на краще. Ходили містом і готувались померти за Україну. Знайшли якогось народно-демократичного депутата міської ради, який у свої вуса "плач України" нас заспокоїв:

- Хлопці, це державний переворот. Готуймося до найгірших сценаріїв. Завтра в місті будуть танки...

Ми вийшли на вулицю з українським прапором, шукаючи очима танки, під якими можна було вмерти за Україну. Мені можна було це зробити тоді легко, бо життя якось не складалось. Тоді б воно набуло бодай якогось сенсу - безглуздо загинути під танком. Тобто, певна річ, не безглуздо, а за Україну.

Перст долі

Але за кілька днів ситуація змінилась. 29 серпня я поїхав до Києва з результатами своїх вступних іспитів. Дезорієнтовані подіями клерки міністерства освіти УРСР написали резолюцію, в якій рекомендували прийняти мене на заочне відділення філфаку місцевого педінституту. Не буду приховувати, що я вказав у якості головного мотиву свого провалу політичний мотив. І це чарівним чином на них подіяло. А 30 серпня тодішній ректор Копилов, який ще два місяці тому відбрив мене як неблагонадійного, був змушений мене прийняти на заочне відділення.

А далі життя якось пішло. І досі йде. І так, я вважаю, що саме невдалий путч і подальше проголошення незалежності відіграли в моєму житті вирішальну роль. Я завжди вважав, що це був перст долі.

Не варто недооцінювати символічні події. Без них би не було нинішньої реальності і сьогоднішніх нас. Дача з тризубом, до речі, не продається.