На розгляд Європейського суду з прав людини чекають вже понад 130 тисяч клопотань від громадян. Україна – традиційно у трійці лідерів за кількістю скарг, поряд із Росією і Туреччиною. Із запитанням «як цьому зарадити», Deutsche Welle звернулася до керівниці Інституту східного права при Кельнському університеті Анґеліки Нуссберґер. Парламентська Асамблея Ради Європи у червні обрала кельнську правницю суддею Європейського суду з прав людини.

Deutsche Welle: Пані Нуссебрґер, левова частка скарг надходить до Страсбурга з країн Східної Європи. Ви як юрист вже багато років спеціалізуєтеся на цьому регіоні і Рада Європи побачила у цьому позитив для вашого призначення суддею від Німеччини. Скажіть, як Ви взагалі стали експертом зі східноєвропейського права?

Анґеліка Нуссберґер: Спершу я вивчала в університеті славістику. Юриспруденція – це моя друга вища освіта. Як юрист я склала всі державні іспити і могла би працювати у будь-якому німецькому суді. Я пішла на дослідницьку роботу, працювала над темою «соціальні стандарти у міжнародному праві». В інституті імені Макса Планка у Мюнхені вісім років займалася дослідженнями у сфері міжнародного права, соціального права і прав людини. Деякий час працювала експертом Ради Європи, а з 2002 року – професором Кельнського університету.

Отже, знайомство зі Східною Європою почалося з навчання славістиці?

Я виросла у Мюнхені, а 1982 року, коли починала навчання в університеті, був розпал «холодної війни» і спеціалізація на Східній Європі була незвичним явищем. Мені тоді просто було цікаво дізнатися, що криється за «залізною завісою» з точки зору історії і культури. 1985 року відбулася моя перша тривала поїздка до Москви. Це був дуже цікавий час змін. Як правнику мені було цікаво спостерігати за трансформацією цієї системи. Згодом я написала дисертацію на тему «Підвалини конституційного судочинства у Росії». Це переосмислення правової системи було для мене надзвичайно важливим досвідом. Вже більше двадцяти років я відслідковую цей процес трансформації на пострадянському просторі. Протягом останніх шести років я займалася цими питаннями як експерт Венеціанської комісії Ради Європи. Спеціалізація на Східній Європі – цей дійсно виняток. Дослідники більше дивляться на Америку.

Ваша наукова спеціалізація – порівняння правових систем різних країн. На посаді судді Європейського суду з прав людини Вам це допоможе?

Я розумію свою роботу як зведення мостів між різними правовими культурами – східною і західною. Безумовно, це зіграло певну роль у призначенні на посаду судді в Страсбурзі.

Чому, на Вашу думку, Україна і Росія – серед лідерів за кількістю скарг до Європейського суду з прав людини?

По-перше, це великі країни, тому і скарг багато. Але є, звісно, й інші причини. Кількість скарг залежить від того, чи існують у країні достатні «правові фільтри», які дозволяють розв’язати проблеми без втручання Європейського суду. Приклад Німеччини: тут Конституційний суд допускає індивідуальні скарги громадян і німці дуже часто користуються цим механізмом захисту своїх засадничих прав. Лише якщо ця остання інстанція не задовольнила скаржника, він може звернутися до Страсбурга. У Росії, приміром, теж можна звертатися до Конституційного суду. Але можна оскаржити лише відповідність застосованого у суді закону гарантованим у Конституції правам людини. Але чи не порушує прав людини сам судовий вирок – цього оскаржити не можна. За цим і звертаються до Страсбурга. Є, звісно, ще й структурні проблеми, які призводять до скарг. Це і надто тривалі процеси, але також і проблема невиконання державою судових вироків. І в Україні, і у Росії, серйозною проблемою є невиконання вироків. Із цим правовим явищем ми взагалі вперше мали справу саме в пострадянських країнах. Перший відповідний вирок страсбурзьких суддів 2002 року було винесено проти Росії. У тому випадку чоловік після багатьох років поневірянь дійшов аж до Страсбурга, бо йому не виплачували «чорнобильську» пенсію. Хоча з цього питання він виграв усі суди. Ще одна структурна проблема – погані умови утримання в’язнів. Із цього приводу у Страсбурзі вже є прецедентні вироки. Люди знають про це, тому відповідних скарг стає дедалі більше».

Але Європейський суд з прав людини, як відомо, вже нині перевантажений. Як же впоратись із цим потоком скарг?

Ми дуже сподіваємося, що правові реалії у цих країнах змінюватимуться на краще. Адже вже нині у Страсбурзі на розгляд чекають 130 тисяч справ. Із цим впоратись нереально. Країни мають гарантувати громадянам можливість відстояти свої засадничі права у себе на батьківщині – скарги до Страсбурга мають стати винятком. Європейський суд з прав людини не має заміняти останню інстанцію національного судочинства.

Ви очікуєте серйозного полегшення від реформи страсбурзького суду?

Я хочу особливо відзначити той позитивний факт, що Росія після тривалих роздумів останньою з 47 членів Ради Європи нарешті ратифікувала 14-ий додатковий протокол до Конвенції. Раніше будь-яку скаргу мали розглянути щонайменше троє суддів, якою би абсурдною вона не була. Це дуже блокувало роботу. Тепер в очевидних випадках і один суддя може ухвалити рішення про відхилення скарги, якщо вона не входить до повноважень суду. Це важливе полегшення. Адже дев’ять із десяти скарг, як показав досвід, відхиляються. Люди часто неправильно розуміють компетенції Європейського суду з прав людини.

На що треба зважати потенційним скаржникам?

Суд розглядає лише ті справи, які стосуються періоду після ратифікації відповідною країною Європейської конвенції про захист прав людини. Тобто, приміром, в Україні – після 1997 року. Важливо також не забувати про те, що скарга до Страсбурга приймається не пізніше, як за півроку після винесення вироку найвищої інстанції на батьківщині. Також слід нагадати, що Європейський суд береться за справу лише тоді, коли всі інстанції на батьківщині пройдені.

Розмову провів Євген Тейзе.

Редактор: Леся Юрченко