Невідомо, скільки разів вчений-фізик Роберт Оппенгеймер їздив дорогою з Санта-Фе до Лос-Аламоса, що у штаті Нью-Мексико. Місцевість, що розкинулась довкола - одна з найбільш мальовничих у штаті, тож Оппенгеймер сподівався, що вона надихатиме вчених. Сама дорога звивається під ясною блакиттю неба посеред схилів пагорбів та проваль каньйонів, а очам відкриваються види, від яких просто дух перехоплює.

Найкращі уми світової науки

Лос-Аламос - це райський куточок та водночас місце розробки першої в світі ядерної зброї. Посеред ідилічної природи та ландшафтів Роберт Оппенгеймер керував "Манхеттенським проектом", за допомогою якого президент США Франклін Рузвельт прагнув випередити гітлерівську Німеччину в створенні ядерної зброї. Вчений-фізик згуртував навколо військового проекту в Лос-Аламосі "блискучу, небачену доти групу видатних умів", розповідає директорка Історичного музую Лос-Аламоса Хізер Маккленахан.

До неї увійшли такі лауреати Нобелівської премії як італієць Енріко Фермі, данець Нільс Бор та німець єврейського походження Ганс Бете. На час завершення проекту тут мешкало вже шість тисяч вчених та членів їхніх родин. Крім того, до робіт в лабораторіях та виробничих цехах, що розкинулись по всій країні, залучили 125 тисяч людей, які працювали на "Манхеттенський проект", провадить Маккленахан.

А керували втіленням згаданого проекту з розкішної будівлі елітарної школи в Лос-Аламосі, яку, власне, з 1943 року і винаймали для цілей проекту. Через те, що ідея зародилась у нью-йоркському Манхеттені, то сам задум охрестили "Манхеттенським інженерним округом". Проте згодом прижилася назва "Манхеттенський проект".

Один з найдорожчих проектів у світовій історії

Учені користувалися їдальнею школи з обшитими дерев'яними дошками стінами водночас і як конференц-залою. "Усі одне одного добре знали. Ієрархії не було", - пригадує у розмові з DW Уільям Хадженс, який понад 70 років тому працював хіміком у команді Оппенгеймера. За його словами, було і таке, що під час обіду випадало сидіти за одним столом із самим Оппенгеймером. Хадженс назвав його, "дуже приємною людиною", тож його всі приязно називали "Оппі".

Тут працювали переважно молоді люди, середній вік яких складав 26 років. Хадженс пригадує багато вечірок, на яких вихилили не одну чарку міцних напоїв. Проте водночас атмосфера була дуже напруженою, а обсяги робіт колосальними. "Нас усіх непокоїла думка, що німці зможуть першими здобути бомбу, яка матиме вирішальне значення на перебіг війни", - додає Хадженс.

"Манхеттенський проект" мав абсолютний пріоритет для уряду США. На його втілення виділили практично безмежні ресурси. Те, що почалося в 1940 році з бюджетом у шість тисяч доларів, за п'ять років зросло до двох мільярдів доларів. За оцінками Хізер Маккленахан, дорожчою за цей проект виявилася лише програма "Аполлон" - тобто програма пілотованих польотів астронавтів американського космічного агентства NASA з метою першої пілотованої висадки на Місяць. Лос-Аламос був не лише центром, з якого керували перебігом проекту, а мав ще одне важливе завдання: "Це була кузня-зброярня всього проекту", - зазначає Маккленахан.

Завданням було, опираючись на наявні на той час наукові дані про збагачення урану та хімічну очистку плутонію, розробити зброю, яка б функціонувала. Велася паралельна робота над двома бомбами: урановій та плутонієвій.

Перше випробування

На кінець першого півріччя 1945 року бомбу виготовили. Випробувати її мали 16 липня. Для іспиту обрали плутонієву бомбу, адже вона була складнішою за уранову. Іспиту уранової бомби перешкодило також і те, що бракувало збагаченого урану для другої такої бомби. Вибух мав відбутися на полігоні Аламогордо, що на відстані понад 300 кілометрів і площа якого майже дорівнювала сукупній площі штатів Пенсільванія, Род Айленд та округу Колумбія.

Тоді 60 власників ранчо мусили поступитися землею для потреб армії США, розповідає співробітниця відділу зв’язків з громадськістю Ліза Блевін під час туру безкрайніми просторами полігону. Лише раз на рік американські військові дозволяють відвідувати історичні місця. "Не думайте, що тут Диснейленд", - так вона намагається вгамувати очікування невеличкої групи туристів, яка складається переважно зі студентів фізичного та хімічного факультетів з Лос-Аламоса.

Під час 45-хвилинної поїздки до місця проведення іспиту, стає зрозуміло, що мала на увазі працівниця відділу зв’язків з громадськістю. Історичне місце детонації бомби означене лише нічим не виразною кам'яною стелою. Блевін стверджує, що дози випромінювання тут і досі вдесятеро перевищують природний фон. Утім, під час чотиригодинного перельоту в літаку людина зазнає значно сильнішої дії радіації.

Враження від ядерного гриба

Від кратера майже не лишилося сліду. Посеред незначної заглибини встановлено стелу. На довколишній загорожі висять недбало поначіплювані фотознімки, що зображують мить вибуху, а також Оппенгеймера та відповідального за увесь проект генерала Леслі Гровса, котрі з безпечної відстані спостерігають за перебігом випробування. Тоді очевидці все розводилися про красу атомного гриба та сяйва від вибуху.

А нині 23-річний студент факультету фізики Коді Саммерс зазначає: "Це просто-на-просто кратер від вибуху. Та й усе. Але було кльово подивитися на це". На рік старший за нього Макс з Німеччини каже натомість: "Мені не подобається атомна зброя". За його словами, було б краще, якби атомну бомбу не розробили. Утім, те добре, що завдяки саме цьому виду зброї вдалося досягти "деескалації" Другої світової війни. Крім того, між країнами, що володіють "ядерними можливостями" не було війни, додає Макс.

Несподіваний успіх

Лише через місяць з часу першого випробування американці скинули ядерні бомби на японські міста Нагасакі та Хіросіма. Чимало з залучених до проекту вчених почули про це з випусків новин по радіо - і були ошелешені. Дехто з них до останнього мав сумнів у тому, чи бомби взагалі вибухнуть.

"Панівним почуттям було полегшення, але гучного святкування не було", - пригадує Вільям Хадженс про реакцію у лабораторіях Лос Аламоса. "Нам було якось ніяково, святкувати через те, що вбило так багато людей". Однак, за його словами, тодішнє атомне бомбардування врятувало життя мільйонів людей, адже воно прискорило кінець війни. У цьому він спільний з думкою багатьох учасників проекту.

Для Хадженса робота в Лос Аламосі була "рідкою нагодою та найкращим" у його житті. Хай там як, а ця бомба змінила світ. А ось Роберт Оппенгеймер оцінив це інакше. Під час розмови з президентом Гаррі Труменом у Білому домі він, як кажуть, визнав, що його руки в крові. Серйозні сумніви не полишали його аж до самої смерті.