Відразу зазначимо, що проведене дослідження не може претендувати на загальну картину в Німеччині. Експерти з Соціально-економічного інституту Євангелічної лютеранської церкви упродовж року вивчали життя і настрої бідних лише одного району Гамбурга. І все ж таки.

У районі Вільгельмсбург живуть майже 50 тисяч людей. Третина – мешканці так званих соціальних квартир для тих, хто не має достатньо власних доходів. Тобто бідних. Бідними німецькі статистики вважають тих, чий щомісячний доход не перевищує 60 відсотків середнього показника. На сьогодні це люди, які живуть на менше ніж 938 євро.

Не обов’язково безробітні. Кожен третій у районі Вільгельмсбург має низько оплачувану роботу й тому отримує ще допомогу від держави.

Коли опускаються руки

“Бідні люди не беруть участі в житті суспільства. Вони всі сили спрямовують на те, щоб вижити. Досягти того, що ми називаємо “визволенням”, тобто роботи, їм не вдається. Це поза межами їхніх можливостей. Найбільше досягнення – робота за один євро в годину”, -

каже Гайке Ріманн, яка брала безпосередню участь у проведенні дослідження. Один із центральних його висновків: бідні не бачать виходу з ситуації й пристосовуються, звикають до свого становища. Бажань у них фактично не залишилось.

Вальтрауд Якш знає, що це таке. 59-річна жінка живе на 700 євро на місяць. Для Німеччини, а тим більше для великого міста, це небагато.

“Я навчилася жити на малі гроші. Але те, що в мене є зараз... Мушу сказати, що я бідна. Я отримую дещо від місцевої громади, інакше я б на ці гроші не змогла прожити”.

Підтримка громади

Допомога, про яку говорить Якш, це коли бідним продають харчі за значно меншими цінами, ніж у звичайних супермаркетах. Двічі на тиждень жінці приносять додому замовлений пакет. Сама вона виходити з дому не може, бо хвора на рак. Уже чотири роки вона не залишала квартири. Єдина істота, з якою Якш постійно має контакт, це її кіт. Але і це спілкування коштує грошей – на кота вона щомісяця витрачає 50 євро:

“Коли ти звик до тварин і весь час один, то тварина вдома дуже допомагає. Я з ним розмовляю, навіть якщо сторонні люди можуть подумати, що в мене не все в порядку з головою. Отак і живу”.

Дорослі діти не ходять до матері

Вальтрауд Якш рано стала вдовою. Виховала трьох дітей, працюючи офіціанткою. Але тепер лише один з них регулярно навідується до матері. Чому інші двоє не приходять, вона не знає:

“Можливо, вони побоюються, що я попрошу їх щось для мене купити. Але я не бігатиму за ними з проханням про допомогу, я цього не люблю.”

Старші люди особливо соромляться бідності

Якш не хотіла просити допомоги ні у власних дітей, ні ще десь. Це типовий випадок, каже Катаріна Зайлер-Нойферт, яка теж брала участь у дослідженні бідноті в гамбурзькому районі Вільгельмсбург:

“Старшим людям складніше зламати це табу – сказати “я бідний” і не приховувати цього. Тобто існує набагато більше бідних літніх людей, число яких ми в принципі не можемо визначити. Існує чимало людей похилого віку, які більше не виходять з дому, бо вони соромляться. Ці люди також не отримують підтримки, на яку мають право”.

Потрібна робота

Як показало дослідження, робота не завжди гарантує вихід з бідності. Мінімальний заробіток у додаток до соціальної допомоги сприймається бідними як щось тимчасове. І не безпідставно. Але на думку професора Ґергарда Веґнера, керівника Соціально-економічного інституту, без роботи не обійтися. Не обов’язково працювати на фірмі чи в іншій установі. Це може бути, наприклад, спільна організація догляду за дітьми. Лише так, на думку вченого, можна розірвати коло бідності й повернути людину до активного суспільства.

За матеріалами кореспондентів