иму. Всі ці якості притаманні Мінському Вільному театру.

Тримаючи в руках прилад-електрошок, журналістка бере інтерв’ю в білоруських громадян. Хоча в них є всі підстави жалітися на своє життя, вони цього не роблять. Одна з жінок розповідає, що в її будинку немає води, але буквально нещодавно почали споруджувати водопровід і каналізацію. Каже, що вона небагато заробляє, але жалітися не збирається...

Це – фрагмент однієї зі сцен вистави мінського Вільного театру. В такий спосіб він висміює ситуацію в Білорусі, зокрема на державному телебаченні.

Проблема забороненого театру: де виступати?

Вільний театр започаткували два роки тому. Йому заборонено виступати, бо він пропагує волелюбство й критикує диктаторську систему президента Лукашенка. Тому вистави цього театру є підпільними, а отже одна з багатьох проблем – це знайти місце для виступів.

У листопаді минулого року Вільний театр поставив спектакль „Бути Гарольдом Пінтером”. У ньому використані чотири п’єси британського драматурга, його промова на врученні Нобелівської премії, а також листи білоруських в’язнів, яких кинули за ґрати впродовж минулого року за те, що вони протестували проти системи Лукашенка в ході зманіпульованої президентської передвиборної кампанії.

Прем’єрний показ спектаклю відбувся в одному приватному будинку на околиці Мінська. Наталя Коляда, дружина керівника театру Миколи Халезіна, розповідає про наслідки:

„Ми винаймали автобуси для глядачів, щоб їх привезли на виставу й забрали після її завершення. Коли через тиждень ми збиралися виступити з постановкою знову, секретні служби вийшли на слід власників будинку. Вони знехтували навіть тим фактом, що будинок був приватною власністю. Тільки сказали: якщо хочете далі мати свій бізнес й нерухомість, то не маєте права далі надавати приміщення Вільному театрові”.

Весілля чи театральна вистава?

За таких обставин мінському Вільному театру доводиться знову й знову шукати можливості, щоб перехитрити контроль з боку спецслужб. Одного разу актори й глядачі зробили вигляд, що є весільною вечіркою на околиці лісу, хоча на справді там йшла театральна вистава, розповідає керівник Вільного театру Микола Халезін:

„Зазирнули міліціонери, але нічого не зрозуміли, бо подумали що то – справжнє весілля. Так діяти, до речі, підказав досвід наших чеських друзів. В часи комуністичної диктатури в Чехії часто театральні постановки проходили під прикриттям фіктивних вечірок чи весіль”.

Глядачі, які хочуть відвідати вистави Вільного театру, повинні подолати для цього цілу низку бар’єрів. Так, місце й час чергового спектаклю актори тримають в таємниці до останнього моменту. Бажаючі можуть дізнатися подробиці лише пройшовши через складну процедуру веб-лоґів в Інтернеті й зрештою отримавши дзвінок від організаторів про місце зустрічі, звідки їх потім супроводжують до місця постановки.

Вільний театр проти насильства

„Зупиніть насильство!” – таким є головне гасло, яке Вільний театр переслідує нині в своїх спектаклях. Саме цей девіз реалізовано й у спектаклі „Бути Гарольдом Пінтером”, розповідає Наталя Коляда:

„П’єси Пінтера, які ми вибрали для цієї театральної постановки, відображають усі ступені насильства – від побутового до державного рівнів. Звісно, що в Пінтера немає жодного слова проти режиму Лукашенка. Але всі його п’єси відображають це. У них убивають людей або забороняють людям говорити їхньою рідною мовою”.

Так, приміром одна з п’єс Пінтера, „Гірська мова”, яка критикує дискримінацію різних народів, нагадує в постановці Вільного театру про гноблення білоруської мови режимом Лукашенка. За п’єсою Пінтера, в гірському селі, де жителям заборонено вживати їхню рідну мову, жінки збираються біля воріт в’язниці, щоб зустрітися зі своїми чоловіками. Ті, хто знають інші мови, спілкуються між собою, а ті хто не знає – просто сидіть мовчки один проти одного. Таку символіку глядачі дуже добре розуміють.

Утім, мінський Вільний театр ставить і п’єси білоруських авторів. „Генерація Джинс” – одна з них. У ній задіяні два актори. один з них читає текст, а інший виконує роль диск-жокея. Після того, як учасника однієї з акцій протесту в Білорусі 2005 року було нещадно побито міліціонерами, бо він здійняв угору свою джинсову сорочку, джинси вважаються символом свободи в Білорусі.

Боротьба за виживання

Робота у підпіллі означає для мінського Вільного театру ще й постійну боротьбу з фінансовими труднощами. З часу заснування театру ця ситуація стає дедалі складнішою, розповідає Микола Халезін:

„Коли ми починали, наші актори працювали в державних театрах, заробляючи собі на життя. Вільний театр був для них такою собі добровільною справою. Але з часом їх усіх звільнили, і сьогодні їм фактично нема на що жити. Це дуже складна ситуація для нас, адже ми не отримуємо жодного фінансування, спираємося лише на підтримку друзів”.

У той час, як працювати в Білорусі Вільному театру стає дедалі складніше, за кордоном він має чималий успіх. Минулого року йому вдалося побувати з гастролями в Литві, Німеччині, Франції та Росії. Але попри всі труднощі, керівник театру Микола Халезін наголошує й на одному важливому позитивному моменті: близькість між глядачами й акторами:

„Звісно, що відносини між акторами й глядачами є зовсім іншими, тіснішими, ніж у звичайних театрах. Приміром, сиджу я в барі, до мене просто підходять і обговорюють зі мною останні постановки. В інших театрах такого практично немає, бо там завжди є дистанція. У нас же її не має – ні в духовному, ні у фізичному сенсі. Адже під час наших спектаклів глядачі віддалені всього на метр від акторів”.