"Ці фотографії відзначені гідною уваги людяністю і водночас значною стриманістю", - так пишуть німецькі оглядачі про виставку світлин українського фотографа Олександра Глядєлова "Життя, смерть, любов та інші невідворотні обставини", яка відкрилась у берлінській галереї Alles möglich і триватиме до середини листопада.

Олександр Глядєлов - знаний український фотодокументаліст, лауреат премії Hasselblad, який активно співпрацює з "Лікарями без кордонів" та іншими міжнародними організаціями. Останні десятиріччя він багато працює над соціальними темами, зокрема, про безпритульних дітей, хворих на ВІЛ/СНІД та гепатит С. За його плечима й чималий досвід військового фотографа: під час конфліктів у Молдові, Нагірному Карабаху, Чечні. Війна на українському Донбасі також відображена у його роботах. Під час боїв під Іловайськом Глядєлов дістав поранення - осколок потрапив у ногу.

Киянину Олександру Глядєлову 62 роки, з них з фотографією працює майже півжиття. Утім, до неї він прийшов не одразу: спочатку була технічна освіта в інституті, потім - тривалий період спортивно-гірського туризму. "Фотографія просто мене спіймала. Спіймала і раптом дала такі можливості, таку свободу відкрила переді мною", - згадує він у розмові з DW.  Мешканець Києва, Олександр часто не вдома - подорожує для знімання різних проектів.

Себе Глядєлов називає емоційним фотографом, і його виставка у Берліні яскраво це демонструє: чорно-білі світлини можуть подекуди видаватися мінімалістичними чи похмурими. "Його сюжети не легко перетравити. Але фотографії прагнуть показати у непорнографічний спосіб прояви насильства, страждань та навіть любові", - коментують організатори виставки у галереї Alles möglich. Deutsche Welle поговорила з Олександром Глядєловим про те, як йому це вдається.

DW: Ваша фотовиставка має назву "Життя, смерть, любов та інші  невідворотні обставини". Які інші невідворотні обставини ви розкриваєте у своїх фото?

Олександр Глядєлов: Буденність, наприклад. Ось як ця світлина з Хрещатика у 1995 році. Це потік життя, як він іде. Влітку в Києві була виставка "Причал" у галереї "Дукат" - ніби перша частина нинішньої. Разом ці дві виставки мають бути як цілісне висловлювання. Для мене кожна з них виглядає як закінчена, але якщо їх злити разом, то це більше відповідатиме назві виставки.

Чи змінилось за роки вашої роботи ставлення до цих понять - життя, смерть, любов? До речі, скільки ви у фотографії?

30 років буде наступного року.

Це солідний стаж.

Так (сміється). Змінюється мій вік, додається знання життя. Я починав як документальний фотограф і досі як науковець досліджую певні процеси (людського життя - Ред.), вивчаю це. Тому я на шляху, у пошуку відповідей.

І перевагу чорно-білим світлинам надаєте навмисно?

Усе, що я роблю в моїх проектах, свідомо чорно-біле. Бо мені це подобається просто. Колись робив багато кольору, але зупинився на чорно-білому. Я "аналоговий" фотограф. І зараз я фотографую на чорно-білу плівку і сам все роблю: сам обробляю і сам друкую світлини.

На Заході інше уявлення про війну

Ситуація в Європі відмінна від ситуації в Україні. Які думки та емоції ви прагнете викликати у німецького глядача?

У 2015 році моя виставка про Майдан та війну (на Донбасі - Ред.) була складовою проекту DocuDays - фестивалю, який подорожує. Вона проїхала Україною - але там люди знають, що йде війна на Донбасі. А потім були покази в Лондоні, Парижі, Мілані та Гамбурзі. Реакція переважно була така: це нібито сюрприз, як виглядає війна на Сході України. Люди казали, що можуть порівняти фото з Донбасу лише зі світлинами з Другої світової війни.

Захід бачить сучасну війну так, що добре екіпіровані солдати десь в пустелях воюють з моджахедами, у яких іржаві "Калашнікови". А тут вони бачать фотографії з тяжкої фронтальної війни. І навіть для тієї малої кількості людей, яка побачить фото, це шлях до того, щоб почати думати, шукати інформацію про Україну, про те, що за війна там відбувається.

Чи може глядач, який лише бачить фотографію, але не був на місці події, відчути такі ж емоції, як фотограф?

Сподіваюся, що глядач хоча б частково розділить ті емоції, які були в мене під час фотографування. Мої фото відносять до так званої емоційної фотографії. Безумовно, інформація є у кожному зображенні. Але я емоційна людина, і намагаюся в своїх документальних фото транслювати емоції. Якщо я фотографую людей, то маю передати їхні емоції. І свої, звісно. Сподіваюся, що бодай частково люди це відчувають.

Емоційно заряджені світлини часто стають знаряддям пропаганди. Чи може фотограф цьому протидіяти?

Як може фотограф цьому протидіяти, якщо хтось просто бере і використовує? Тільки якщо там гола правда. Але ж це теж не може завжди бути… Як іконічні приклади з Сайгона - фотографія "Страта у Сайгоні" Едді Адамса. Наприкінці свого життя він сказав, що якби міг змінити ситуацію, то не публікував би це фото, бо його використали обидві сторони, багато сторін, як пропаганду. А контекст був інший - для генерала, який застрелює партизана на ній, це була особиста помста.

Але я не дуже багато прикладів бачив, що мої фото використовують як пропаганду. Може, вони не настільки плакатні для цього. На них завжди є кілька рівнів: і художній, і інформаційний, і емоційний.

Фотографії, які не можна забути

В добу Facebook та Instagram у світі щосекунди завантажуються десятки тисяч зображень. Чи не знецінюється роль фотографії для документування епохи?

Технології змінюють взагалі все у нашому житті. Кількість зображень зашкалює, і їх більшатиме. Легкість, з якою пересічна людина може просто за допомогою телефону стати свідком - і поширити це для всіх, вражає. Але коли мене питають, що таке хороша фотографія, я кажу: "Це фотографія, яку ви не можете забути". І таких фотографій не так уже й багато.

З досвідом пошук кадрів та емоцій стає складніше чи простіше?

Ані так, ані так. Я фотографую - і маю ті ж емоції, що і колись. Досвіду маю набагато більше, ніж тоді, коли сам навчався все робити: як поринати в тему, як робити історію через фотографію. Але не стало ні легше, ні складніше. Це взагалі питання: чи можеш з часом залишатися таким, як був?

Чи не стаєте більш цинічним, більш жорстоким?

Не можу так сказати, бо знаю, як люди ставляться до моїх фотографій і зараз. Мені це важливо, я оцінюю їхню реакцію. Наприклад, цього року робив фото для виставки про життя людей, які лікуються від гепатиту С, - у Миколаєві є проект "Лікарів без кордонів". Навесні і в червні я знімав там, наїздами. Дивився на реакції потім на виставці - і все досі ще працює (сміється). І на емоційному рівні теж.