1. Перейти до змісту
  2. Перейти до головного меню
  3. Перейти до інших проєктів DW

Володимир Рафєєнко: Алгебра Джури

28 червня 2018 р.

"Це, мабуть, такий закон: ті, кого вбивають, завжди винні, а ті, хто це робить, просто змушені обставинами добрі та порядні люди. Хто б сумнівався", - Володимир Рафєєнко, спеціально для DW.

Володимир Рафєєнко
Володимир Рафєєнко

На околиці Донецька, у тому районі, де я зростав в дитинстві, жили роми, котрих всі називали циганами. І досі не знаю, що то були за роми, тобто до якої гілки цієї великої і дуже неоднорідної етнічної групи вони відносилися. Пам'ятаю тільки їх "хати", що стояли неподалік від того будинку, де я народився та жив. Складені просто зі шпал, ці коробки вражали своєю дивною інакшістю. Мені завжди здавалося, що то, власне, не "хати", а великі такі обвітрені степовими вітрами, металургійними та вугільними димами Донбасу істоти. Вони сумно та тихо вдивлялися мені в душу, коли я йшов повз них з дому до школи.

Пам'ятаю доволі великі порослі травою двори, в котрих постійно крутилися діти, жінки, стояли коні та чомусь мотоцикли. Тут завжди щось готували просто на вулиці і говорили мовою, котру я розуміти не міг. І це було чомусь дивно і неприємно. Циганів не любили, їх боялися, з ними билися до крові. І я їх боявся та не любив, бо вони були цілком замкненою на собі системою, в котру доступу у друзів та знайомих мого дитинства не було.

Не знаю, як у кого, але в мене школа та роки, що я там провів, наразі жодним чином не асоціюються з чимось світлим, безпечним та впорядкованим у тому сенсі, як це описано у конвенції ООН про права дитини. "На районі" у нас вистачало всякого. Кримінал у тому чи іншому вигляді був нормальним явищем, котре, звичайно, контролювала міліція. І роми, звичайно ж таки, були частиною цього роками напрацьованого механізму. Між ромами і "слов'янами", гвинтиками цього неспокійного бізнесу, іноді вибухали війни місцевого масштабу. Але потім знову все якось входило в береги і рухалося собі далі. Хто б, як то кажуть, сумнівався. Але історія не про те.

Радянська держава, я так розумію, намагалася в примусовому порядку якось змінити ставлення цих людей до кочового типу життя, але виходило в неї це, наскільки я пам'ятаю, погано. До школи, де я навчався, були приписані кілька десятків юних ромів з тих родин, що мешкали поруч. Більша частина цих дітей якщо і з'являлася до школи, то в якомусь майже примусовому порядку. Якщо їх взагалі знаходили по тим адресам, де вони повинні були мешкати. Часто-густо вони просто зникали в невідомому напрямку. І тільки один молодий циган, якого звали Джура, старший за мене років на три-чотири, намагався ходити до школи регулярно.

У нього виявилися якійсь незвичайні математичні здібності, про котрі з великими сумом, але ж і з натхненністю розповідав наш вчитель математики. Ізраїль Йосипович докладав неабияких зусиль, щоб Джура продовжував навчатися у школі, незважаючи на те, що його батьки були проти. Купував йому підручники і давав гроші на обіди. А Джура ці гроші відносив батькам чи то своїм багаточисленним братам та сестрам.

Джура був тихий і дивився на всіх нас, своїх співучнів, недовірливо. Я мав кілька розмов з ним. Про що ми саме розмовляли, навіть не питайте, але пам'ятаю, мене вражала його хитра, а при тому й сором'язлива усмішка. Після закінчення школи я забув про нього і дуже довго думав, що доля Джури склалася добре. Бо математик наш був людиною впертою. І тільки значно пізніше взнав, що Джуру років через п'ять після того, як я переїхав жити ближче до центру міста, зарізав просто на вулиці хтось зі "слов'ян" тільки за те, що він "циган з району". Йшов додому - побачили і зарізали. Єдиний, хто намагався бути чимось більшим ніж те, що малося на увазі, коли в нас "на районі" казали "циган", загинув просто неба.

#LocalHeroes: як засновниця "Чіріклі" за права ромів бореться (14.09.2017)

03:43

This browser does not support the video element.

Це називається магія імені. Назвуть тебе якось, відокремлять від інших, від людей загалом як виду. І після того ти вже не людина. Металевий присмак відокремлення дарує майстрам імен відчуття, що вони мають право робити з тобою все, що завгодно. Бо ти винний просто тому, що ти є і ти інший. В тебе власне ім'я, власний стиль життя, власні вподобання і так - власне ставлення до осілих форм існування у світі.

Толерантності та поваги до всіх форм життя, ось чого нам бракує. Це завелика для наших країв чеснота. А міліція (поліція - ?), звичайно, ніколи ні в чому не винна. А державі немає коли з усім тим розбиратися. І взагалі це, мабуть, такий закон: ті, кого вбивають, завжди винні, а ті, хто це робить, просто змушені обставинами добрі та порядні люди. Хто б сумнівався.

Пронапад на табір ромів у Львові всі чули. Всі знають про напади на ромські табори у межах міста Києва. І майже всі висловилися. Порядку бажає українець, а тому б'є і вбиває рома. І не розуміє, що робить.

У 1971 році на Першому Всесвітньому ромському конгресі у Лондоні був затверджений національний прапор ромів. Він навпіл поділений двома кольорами - синім та зеленим, а по ньому котиться червоне колесо. Дивлюся я на те колесо й думаю про те, що кров на цьому колесі - це і моя власна кров. Це кров й тих, хто поїхав назавжди з окупованих українських міст. Де нас тільки немає. Де тільки нам не доводиться відбудовувати своє життя. Розійшлося нас по всьому світу не менше ніж ромів. В пам'яті прокидаються порослі травою стежинки важких дитячих страхів, дитячої жорсткої упередженості та залишають на серці відчуття неймовірної гіркоти та провини.

Пропустити розділ Більше за темою
Пропустити розділ Топтема

Топтема

Пропустити розділ Більше публікацій DW

Більше публікацій DW