На початку вересня мені випала нагода відвідати Маріуполь. Дні видались теплими. Важке повітря південного форпосту України, насичене завдяки місцевим металургійним підприємствам усіма елементами таблиці Менделєєва, за присмаком та післясмаком майже повністю співпадало з тим самим повітрям, котрим я мав честь дихати у рідному Донецьку передвоєнні сорок п'ять років життя. Мене запитували, чи не викликає в мене цей момент загострення ностальгії за рідним домом. Ні, не викликає. Тим більше, що Донецьк, розташований на пагорбах Донецького кряжу, на відміну від Маріуполя все ж таки мав змогу завдяки потужним вітрам відновлювати придатну для дихання атмосферу.

Тобто в щастя спілкування з людьми і колегами додавалися буремне море й дими-дими-дими, що йшли весь час на місто з місцевих підприємств. Південна архітектура, що часто-густо перемішана з традиційною пострадянською, пляжі з сірим піском, люди ловлять бичків, а ти дивишся на цих бичків з мимовільною повагою. Люди - істоти, що врешті-решт самі собі створюють проблеми. А ось бичок жодним чином на екологічний стан міста не впливає, але все ж таки народився і виріс в умовах, для цього абсолютно непридатних.

Логічна помилка

Я намагався дихати і думати, ми всі намагалися це робити. Зустрічі та заходи у Маріуполі вражали різноманітністю тем та гарних текстів. Кульмінацією тих днів став для мене вечір літературних читань в палаці культури "Молодіжний". У великій залі майже всі місця були заповнені. Я слухав колег, потім сам читав і при цьому відчував, попри зрозумілу втому, очевидну незавершеність свого візиту в Маріуполь.

Якась логічна помилка відчувалася у тому, що назавтра потрібно було вже прощатися з містом, котре я так любив в дитинстві і в котрому останній раз бував майже сорок років тому. Дев'ятирічним хлопчиком возила мене сюди татова бабуся до далеких родичів. З того часу я сюди не приїздив. Якось не складалося. Коли їхав на "Паперовий міст", намагався згадати Маріуполь дитинства, та крім теплого міленького моря та залізничної колії, що чомусь тягнеться вздовж самого пляжу, нічого пригадати не міг. Пішло від мене дитинство, як, врешті-решт, і більша частина життя, котру провів на Донбасі. Якщо щось мені й спадало на думку в вагоні поїзда, то аж ніяк не минуле, а теперішнє. Я думав про те, що центр міста, в котрому відбудеться зустріч українських та німецьких письменників, розташований за двадцять кілометрів від лінії фронту. Що було б непогано зробити такий міст, котрий би з'єднав би наших хлопців, що стоять на передовій, нас всіх, Україну в цілому, та й західну Європу (бо ж ми, як не крути, дуже близькі сусіди), з тим мирним життям, котре обов'язково коли-небудь повернеться в ці міста.

Мабуть все ж таки думки мають силу в цьому світі, хай би там що не казали прихильники позитивізму. Після читань я вийшов на вулицю, запалив, глянув на зірки. Завтра останній день і подорож додому.

И тут Сашко Ірванець, легенда українського письменства, схопив мене за руку і кудись потягнув. Думаю, це загалом його амплуа - раптово з'являтися в житті людей і змінювати логіку подій. Виявилося, що Сашко має добрих друзів серед військових та волонтерів, що опікуються хлопцями на фронті (Марія Подибайло та Олег Українцев), і вже за півгодини ми - Сергій Жадан, Гриць Семенчук, Сашко та я - "домовлялися" про поїздку "до наших" на фронт.

Наступний ранок виявився сонячним. Якийсь час чекали на блок-посту, допоки за нами не приїхали "від морпіхів". Потім повільно перетнули "кордон", за котрим вже починалася зовсім інша земля. Тобто земля така ж сама, але ж водночас й не така. Дороги прифронтової пустелі, залишені будинки, порожні дитячі літні табори, школи, великі красиві села, в котрих зараз мешкають тільки вітер та сонце.

Поїздка вдалася якнайкраще. Мали вельми цікаву розмову з військовими, потім читали перед бійцями та фотографувалися. Думаю, хлопцям були важливі не стільки наші тексти, стільки те, що про них пам'ятають ті, котрим вони забезпечують змогу жити, працювати, писати та спілкуватися.

Сенс

Коли за день я їхав додому, на Київщину, думалось мені, що найсильнішими враженням від усієї тієї поїздки стали дві речі. Перша смішна і сумна. З якогось колись господарського саду, захащеного зараз бур'яном так, що його й не видно, на сільську дорогу вийшли три великі, мабуть, уже геть здичавілі індики та втупилися очима в нашу автівку. Ми проїжджали повз них, і я заглянув в їх очі. Та моментально відчув себе зрадником. Попри всі доводи розуму, це відчуття так і залишилося в мені й досі живе десь на самому денці моєї совісті. А друге -  вигляд маленького, старенького, брудненького прапорця на українському блок-посту, коли ми поверталися до Маріуполя. День був сонячний, і цей клаптик двокольорової тканини, на котрий я майже не звернув уваги дорогою до морпіхів, раптом різко впав в очі.

- Хто такі? Звідкіля? - запитав нас хлопець, який підійшов до нашого авто.

- Так ми від морпіхів… - почали ми.

- Ага, - кивнув він з посмішкою, - артисти. Добре, рушайте!

Як би це пояснити? Іноді для того, щоб зрозуміти сенс чогось простого, потрібно опинитися на межі, де всі речі світу виглядають спрощено і конкретно, де буденність війни, а значить і смерті обумовлює чіткість та прозорість всесвіту символів. Ці символи - вони насправді тільки і формуються там, в цьому дивному просторі, де хлопці з чистими молодими очима так слухають "артистів", нібито ті дійсно здатні на щось більше, ніж зв'язування слів докупи. У просторі вітру та сонця, неподалік від міста, в котрому море і море, дими і дими.