Телефонувати в зону окупації завжди важко. Але інколи треба. І я вмикаю скайп, беру навушники, натягаю їх на мою сивувату голову, набираю номер і чекаю… У свідомості спалахує ціле поле сенсів, спогадів, нюансів буття. Нібито цей зв'язок утворюється не в мережі, не за допомогою комп'ютера та провайдера, а виключно десь між серцем та корою головного мозку. І вся ця маячня з дротами, вайфаями та іншим високотехнологічним мотлохом потрібна тільки для того, щоб обдурити мій нещасний мозок і якимось чином примусити мене до візуальної телепатії.

Нарешті на екрані монітора з'являється людина, котру я знаю так давно, що навіть не питаю себе, чи люблю я її по-справжньому, чи любить вона мене. Скоріше за все, не любить. Та й за що мене любити? Поїхав з Донецька три роки тому на кілька місяців, а минає уже третій рік.

- Як справи? - питаю. - Що нового?

- Ви знову нас обстрілюєте, - каже людина і закурює, дивиться кудись у бік, де, мабуть, знаходиться щось більш цікаве за моє обличчя.

- Так, - кажу, - загострення.

- Так отож, що загострення, - підвищує тон людина. - Кілька днів тому було так страшно, як давно вже не було! В нас, до речі, тут розсилають листи по підприємствах щодо вашого загострення.

- Ну, по-перше, чому саме нашого? …

- У цих листах офіційних вказано, куди нам діватися, коли укропи почнуть руйнувати Донецьк, як Алеппо. Чекають на наступ. Може, самі вирішили йти вперед? Хто знає.

- Як Алеппо? - уточнюю я.

- Саме так, - каже людина, затягується і видихає мені в обличчя. - Вказані точки збору, маршрути руху, а також інші надзвичайно корисні поради. Хоча всім зрозуміло, як ці листи краще усього застосовувати. Яка до біса тут може бути евакуація? Куди евакуювати моє життя? Тільки до батька Авраама. До райських садів квітучих та до вічно синіх небес, - він качає головою. - А ще в нас збирають підписи під спільним листом чи до Трампа, чи до ООН, чи до ОБСЄ. Я щось так і не розібрав.

- І що за лист?

- Щоб Україна припинила нищити цивільних громадян Донбасу, такий лист.

- Що, серйозно?

- Дуже серйозно. Змушують вказувати під листом свої повні дані. Паспортні тобто. А хто не бажає, то можуть і з роботи попросити. Ось так. Так що чекайте на лист.

- З нетерпінням, - обіцяю я.

Мовчимо.

З водою в місті нібито нормалізувалося. Було, коли багато стріляли, подавали тільки вночі. Але зараз нібито знову більш-менш. Тепло є. Електрика теж.

Запитую стосовно цін в магазинах. Називає. Автоматично переводжу на гривні. Виходить, що дорожче, ніж у Києві відсотків на двадцять, а то і більше. Тільки хліб в них, здається, дешевше. Цікаво, що там за хліб такий і з чого його роблять?

- А як взагалі народ ставиться до того, що відбувається?

- Ага, ти знову про любов до України? Не можеш про це не побалакати? Як маленька дитина, їй-бо, - посміхається мій візаві. - Добре. Що сказати. Може хтось ще її тут і любить. А чом би й ні? Україну любити легко. Себе любити важко. Але більшій частині мешканців цього міста вже все одно. Чи Україна, чи Росія. Тільки щоб не стріляли. Знаєш, що кричала одна моя знайома старенька на цвинтарі, де ховали її вбитого сина?

- Не знаю.

- Передай Богові, що нас тут вбивають всі, - каже він, - і свої, і чужі. Думаєш, вона  розбирала, чим відрізняються перші від других?

- Але війна, друже, нічого взагалі не розбирає, - зауважую я. - Розбирати - то людська справа, чи ні?

Він підіймається і йде заварювати собі чай. Він без чаю не може. Така людина. Особливо, коли в нього виникає бажання кричати на когось, то він п'є чай. Заварює і повільно п'є. Корисний напій загалом. Полегшує взаємодію особистості зі світом людей та тварин.

А я тим часом думаю про те, який чай він п'є зараз. Звідки у "ДНР" нормальний чай? Але запитувати не наважуюсь.

- Мирончиха минулого тижня на саме загострення знову до свого підвалу переїхала, - каже він.

Мирончиха - наша старовинна знайома. Їй шістдесят два. В неї син інвалід, "колясочник". Невістка теж інвалід. Чоловік, щоправда, добрий. Та коли вип'є, залишки розуму втрачає. Вибігає на вулицю, плаче, сміється і співає якісь пісні, розмовляє з людьми, які існують тільки в уявному просторі його Донецька. Їхній будинок як раз знаходиться на одній з тих вулиць, що так зручно влаштувалися між колишнім аеропортом імені Прокоф'єва та шахтою "Октябрьская". Там зараз напівпустеля. Але нічого, треба жити там, де Бог дав. Тим більше, коли на руках в тебе інваліди. Не дуже з ними побіжиш. Та й куди бігти? Де на них чекають?

Багаті сусіди, коли з'їжджали влітку 2014-го, віддали їй ключі від свого будинку. А він - триповерховий - зараз увесь, як сито. А підвал там великий - аж на п'ять кімнат. Там вони й жили перші роки окупації. Потім, коли настав невеличкий період тиші, перебралися до себе. А тепер от знову повернулися до підвалу.

Говоримо про сусідів, що пішли заради грошей до "ополчєнія". І загинули. Боялися, не мали жодних ілюзій щодо "русcкого мира". Але пішли, бо не мали роботи, а сім'ї треба було чимось годувати.

- То був їхній власний вибір, - кажу я. - І вони вибрали смерть. Але невже справді для більшості тих, хто живе у Донецьку зараз, у війні справді винна Україна?

- А хто ще? Росія? - він посміхається. - Про це тут не кажуть. Тим більше, що стріляють по місту збройні сили України. Ось цей факт простий та зрозумілий. Про це можна вільно розмовляти. На це можна гніватися. Цього можна боятися.

- Слухай, я розумію: обстріли, гинуть люди. Але невже ніхто не пам'ятає, з чого все  почалося? Як до міста зайшли бойовики зі Слов'янська? Що саме з цього тут почалося пекло?

- Ніхто нічого не пам'ятає, - каже він твердо. - У воєнних містах панує вічне сьогодні. Зауваж, ні радіо, ні телебачення українського тут немає. Якщо три роки в голову тобі щось вбивати, це все одно колись спрацює.

- Але потрібно ж вірити у щось!

- Звичайно, - киває мій приятель, - але люди, перш за все, бажають жити, що ти з ними не роби. Розумієш? Жити, пити, їсти, виховувати дітей, доглядати батьків. Все просто. Вони кожного дня щось роблять, сподіваючись на кінцевий результат! Ось це і є їхня віра! Якої тобі ще віри від них потрібно? Вони й так тут навчилися жити, нібито в них є життя.

Він затягнуто ковтає зі смішного рожевого горнятка. З ящика столу дістає Євангеліє, натягає старі окуляри, читає:

- Один вiдрiзняє день вiд дня, для іншого ж - кожен день однаковий. Нехай кожен тримається свого переконання. Хто розрiзняє днi, для Господа розрiзняє; i хто не розрiзняє днiв, для Господа не розрiзняє.

Коли моя свідомість нарешті вимикає скайп, відчуваю, ніби прожив в окупованому Донецьку кілька місяців поспіль. Згадую про батьків, які залишаються там. Не вистачає повітря. І віри не вистачає теж.