Я російськомовний письменник України. Читав українською з дитинства, а говорити більш-менш навчився тільки-от недавно. Допомогли певні обставини, про які тут не час і не місце, та я думаю, ви розумієте, про що йдеться. Мова моя недосконала, кострубата. Мова людини, яка й досі не відчуває всієї її глибини, і хтозна, чи зможе відчути колись. Тому, звичайно, скоріше за все, і мене добрі люди, справжні українці, врешті-решт змушені будуть розмістити в тому-таки мовному гетто, про яке так багато зараз говорять у нашому Facebook. Може, деяким із них і буде від того трішечки сумно, але що зробиш?

Але перед тим, як це станеться, я хотів би розповісти вам, яка вона для мене, українська мова. Вона м'яка, тепла, бентежна, багатоока. Вона жінка, сувора та прекрасна, котра добре знає цей клаптик земної кулі під назвою "Європа". Вона - маленька дівчинка, яка, посміхаючись, робить тебе щасливим, а гніваючись, можете вбити тебе коротким тихим поглядом. Її синонімічні ряди повільно червоніють у волинських та подільських туманах, вони пахнуть дощами Дніпра та Дону, Дністра та Дунаю. Більш за все, на мій дилетантський погляд, їй пасує весна та осінь. Вона не дуже любить зиму, чорни дими та пустопорожні розмови. Вона вже наїлася політики та війн, що точаться і точаться на її тлі століттями. Це її розпинають кожного разу, коли вбивають людей на її землі, це її кров ллється у наші ріки, змішуючись із ними. І колись саме вона змусить нас сказати: ось третя чаша гніву, яка перетворилася на кров. Мова - лагідна і дуже серйозна річ. Набагато серйозніша і важливіша за нас із вами.

Думаю, саме тому їй не до вподоби й "мовні питання", якщо ви розумієте, про що я. Чому саме я так думаю, і до чого тут мовне питання? Може, до того, що ця мова здатна однією літерою зафіксувати все наявне буття. Достатньо відчинити вікно другого поверху, привітати вічнозелені і стрункі сосни, сказати "привіт" птахам, що поють осанну Богові, вдихнути на повні груди цю конкретну, дуже ясну і щемливо мою Україну і сказати: "Є".  Просто "є". Більше нічого можна не уточнювати. Щось є. У небі є. У серці. Між небом та серцем все теж досить непогано влаштовано. Невимовне, ласкаве, сонячне - ось вона, ця країна, і ось її мова.

Я людина проста та малоосвічена, але коли хтось хоче показати, що він - єдина надія цієї країни і цієї мови, мені робиться якось не по собі. Соромно робиться за людину, та й за себе теж чомусь, хоча я й розумію, що нібито ні до чого в цьому процесі самоствердження. Це дуже схоже на те, якби хтось почав захищати онтологічні поняття на кшталт "добра", "краси", честі", "совісті". Ясно, що потрібно мати совість. Але вона й сама за себе може сказати і говорить у людських серцях кожного дня, кожної хвилини, і допоки існує цей рід, вона не замовкне. Хай іноді ми й не бажаємо її чути, бо маємо якісь вищі пріоритети. Скажімо, інтереси державотворення чи чогось подібного. Може, кажу, це зі мною робиться саме тому, що я неосвічена людина, проста, мало знаю, ще менше вмію, та й мову, власне, тільки вчу. Крім того, здається, буду змушений вчити її все своє життя, і не факт, що колись зможу сказати собі, що знаю її на пристойному рівні. Може, уся справа в цьому.

Звичайно, що Україна і українці, незалежно від того, якими є їхні рідні мови, безумовно, повинні дбати по українську мову. Бо хто ще подбає про неї, якщо не ми? Ну дійсно, якій країні у світі ще може бути діло до мови, що народилася тут і, як кожна вселенська церква, саме тут має свою паству?

Але світ міняється, і він, на мій погляд, змінився таким чином, що у цій країні українська мова вже ніколи не буде сприйматися як необов'язковий елемент культурного простору. Але це робиться не тому, що комусь забажалося знищити російську мову в Україні і йому це так непогано вдається. Такий він молодець, свідомий та безстрашний захисник вічних цінностей. А тому, що цього хоче Бог. Принаймні я так сприймаю цю ситуацію, як би іноді боляче мені не було за ту мову, яку я з дитинства маю в собі на клітинному рівні.

Для мене українська мова наразі - це не мова людей, які серйозно можуть вважати своїм ворогом іншу мову - російську чи, скажімо, таджицьку, але інтелектуалів, які допомагали і допомагають мені наприкінці п'ятого десятка літ виживати і морально, і фізично. Це мова моїх друзів, моїх сучасників-письменників, котрим я вдячний, що вони є, що інколи приймають мене до свого кола. Це мова птахів, що поють за моїм вікном "Вірую…" кожного Божого ранку. Це іноді єдина можливість втішитися, це місце, де може відпочити моя невгамовна совість, особливо після короткого перегляду новин на російських сайтах. 

Я впевнений, що всі інші мови у цій країні, у тому числі й моя рідна, російська, так чи інакше поступово перейдуть у пасивний культурний баланс. Мені боляче від цього, нема тут чого приховувати. Але так склалися обставини. Потрібно дякувати за це Росії і, бачить Бог, як я їй вдячний за це. Думаю, нічого з цим вже не зробиш і, може, дійсно, все це на краще, життя покаже. Але як би там не було, українізація України (дивне словосполучення) - річ незворотна.

Вона може трішки вповільнитися тільки в тому разі, якщо після війни Україні відійдуть її давні землі від Донецька до Уралу. Ясно ж бо, що Москву українізувати буде важкувато. Кажуть, там таки багато таджиків. Але тут я не про це. 

Я про те, що потрібно ж поважати, якщо не свого співгромадянина, людину, що живе поруч із тобою в цьому світі і в цій самій ситуації війни, то хоча б самого себе. Не треба власну жорстокість, непримиримість чи іноді, може, й духовну порожнечу ховати за мовними питаннями. Благаю Вас, друзі, не треба, бо Бог - не мовний інспектор, він приходить без попередження.