Наша зустріч з Мариною Шубарт відбулася у старому берлінському бомбосховищі, яке ще зберегло написи часів Другої світової війни. Таких підземних споруд у німецькій столиці залишилося ще чимало. Одну з них Марина використовує зараз як сцену для своєї вистави ”Ost-Arbeiter”. Про саму виставу розповімо трохи пізніше. Cпершу – кілька слів про саму Марину.

”Народилася я в Києві. І прожила там до 10 років. Так сталося, що моя мама познайомилась із швейцарцем, вийшла заміж, і так ми переїхали до Швейцарії. Сім”я Шубарт – це сім”я німецька, яка вже давно живе в Швейцарії. Вони мене удочерили, і я стала Мариною Шубарт”.

До Західної Європи Марина переїхала в розпал холодної війни. У 14-річному віці потрапила до міжнародної школи в Бонні.

”Я можу сказати, що за своє життя на Заході я переходжу постійно різні етапи. Коли я сюди приїхала мене називали ”російською свинею”, бо я виїхала під час комунізму. Потім, коли Горбачов прийшов до влади, я стала раптом великою зіркою. Мене всюди запрошували, хотіли знати, як там життя – в Україні чи в Росії. Потім це теж змінилося, коли почали приїжджати до Берліна українські дівчата, яких тут примушували займатися проституцією. Почалася знову якась не дуже позитивна хвиля така."

Витримати зміну обстановки допоміг Марині свого часу її дідусь, український письменник Валентин Речмедін:

”Це була дуже добра людина. Він дав менi зрозуміти, що німецький народ – це не фашисти. Тому що коли я маленька була, мала переїхати до Бонну, до Німеччини, то боялася, що там на мене чекатимуть фашисти. Так вже нас виховували... Але дідусь мені тоді сказав: ”Ні, моя дорогенька, ти повинна шукати серед німців таких, як Томас Манн, як Белль...” І він мені читав з їхніх книжок. Тоді я зрозуміла, що Боже мій, там же така культура в Німеччині, і я цих людей, фактично, почала шукати...”

У Бонні здійснюнилася одна з найбільших мрій Марини – вона почала займатися балетом. Оскільки її родині доводилося багато разів переїжджати, то вчителі й балетні школи постійно змінювалися: Бонн, Женева, Кельн, Будапешт...

”Коли мені виповнилося 18 років, я зрозуміла, що дуже хочу стати балериною. Тоді й подумала: добре – в Києві в балетну школу мені як людині з Заходу потрапити неможливо. Я зрозуміла, що мені треба їхати в Будапешт, тому що Будапешт лежить між Швейцарією і Києвом. І так я була недалеко від мами, яка жила в Швейцарії, і недалеко від бабусі, яка жила в Києві. І там я закінчила школу і танцювала потім 8 років в різних театрах Німеччини”.

Танцювала Марина, як вона сама розповідає, практично все – від ролей у класичних балетах до сучасних танців у мюзиклах. Після травми змушена була припинити кар”єру балерини, але любов до театру залишилася. Зараз своє театральне покликання Марина майстерно втілює у виставі ”Ost-Arbeiter”, в якій є і автором, і режисером-постановником. Прем”єра цього перформансу відбулася 22 червня 2003 року в бомбосховищі під берлінською площею Блохплатц. Але виникненню вистави передувала величезна робота з допомоги колишнім підневільним працівникам. Звідки з”явилася ця необхідність допомагати, запитуємо в Марини:

”Я думаю, що в мене це почалося ще з дитинства. Я завжди хотіла допомагати, тому що жити на Заході й дивитися, як в Україні страждають, наприклад, діти після Чорнобиля, я це не могла. Тому весь час, коли я їхала в Україну, намагалася чимось допомагати. Спочатку почала підтримувати чорнобильських дітей. Потім помітила, що в Німеччині почали з”являтися інші організації і я, можна сказати, відійшла від цієї тематики. І так от потрапила на іншу тематику, на остарбайтерів. Я побачила цих літніх людей, які страждають, тому що не могли розказати про час війни, де вони були, що їх забрали до Німеччини... А коли я побачила, як вони зараз животіють, в мене серце заболіло, і я сказала, що зроблю все, що зможу, щоб допомогти цим людям”.

Першим кроком у цій справі стало дослідження теми підневільної роботи в Німеччині часів Другої світової війни. Як виявилося, розповідає Марина, було навіть важко знайти журналіста, який написав би про цю проблему.

”Я дзвонила у всі редакції і казала, що зараз якраз - це був 1999 рік - іде тематика про виплати, німецька сторона хоче зробити закон, щоб остарбайтерам заплатили нарешті компенсацію. Я сказала, ви повинні хоч щось написати, тому що це буде величезна проблема. Наприклад, польські в”язні чи чеські, чи французькі - вони, коли повернулися на свою батьківщину, могли розповідати про все. Наші ж усі документи, які привезли з Німеччини, намагалися знищити. Але ж щоб отримати компенсацію українським жінкам і чоловікам треба було довести, що вони тут в Німеччині були. І я сказала журналістам, що це буде велика проблема, це і стало великою проблемою. Тому багато тисяч людей в Україні не отримують компенсацію”.

Допомогою саме таким людям і займається Марина Шубарт. Приватні пожертви, зібрані в Німеччині, вона відвозить до України. Це свого роду альтернативна підтримка тим, хто не в змозі довести, що був остарбайтером у Німеччині.

”Я вважаю, що біографія цих людей, те, що вони розповідають, – це для мене вже факт, вони мені вже довели, що були в Німеччині. Я не зустріла ще людей, які б щось видумували. Тому я сказала, що я цим людям вірю. Коли я поверталася до Німеччини то записувала розповіді, пов”язані з конкретними долями, й ми друкували маленькі брошурки, щоб люди в Німеччині знали, кому допомагають їхні гроші, і які долі стоять за цими обличчями”.

Дві такі долі – чоловіча й жіноча – представлені у виставі ”Ost-Arbeiter”, що йде в берлінському бомбосховищі. Грають у ній актори – як професіонали, так і аматори – понад десяти національностей. Грають, як підкреслює Марина, безкоштовно, розуміючи, як важливо зараз не забути, а донести до людей у Німеччині історію остарбайтерів...

Вистава розпочинається з того, що глядачі спускаються до бомбосховища, й у першому його холодному й сірому приміщенні лунає українська пісня... Єдині декорації – великоформатні фотографії з пейзажами українських сіл. Серед глядачів – актори, які перевдягаються в українські костюми... Однак така вдавана ідилія триває недовго: з глибини бомбосховища з”являються перебрані у фашистську форму, й починається депортація. Глядачі беруть участь у розвитку вистави, адже вони стають, фактично, другим потоком цієї ”депортації”.

”Потім вони переходять з однієї кімнати в іншу і беруть ніби участь у долі цих двох остарбайтерів. І ми закінчуємо, ми показуємо не тільки німецьку сторону, ми показуємо й те, як вони повернулись на батьківщину. Він потрапив у Росію, прямісінько в Гулаг, а їй пощастило повернутися в Україну. І закінчуємо сьогоднішнім днем. Ми розповідаємо, як живе людина, яка пережила таку трагедію, сьогодні”.

На стінах останнього залу – десятки фотографій колишніх остарбайтерів, історію кожного з яких Марина готова розповісти. Дивлячись на її завзятість і енергію, можна бути впевненим, що про українських остарбайтерів у Німеччині не забудуть. Навіть після того, як вже будуть завершені останні виплати компенсацій. Долі остарбайтерів ще не стали частиною історії війни, – каже Марина: поки ці люди ще живуть, вони мають право бути почутими. А ми повинні їх вислухати.