"Валя, ти чула, передали, що Росія офіційно на нас напала, і російська армія вже просунулася на 40 кілометрів від кордонів?! А ми сподівалися, що все обійдется…", - емоційно звертається жінка до знайомої, проходячи повз ятки з овочами та фруктами на вечірньому імпровізованому ринку біля однієї з київських станцій метро. Люди переповідають одне одному останні новини про те, що російську агресію проти України таки офіційно визнав як український президент Петро Порошенко, так і міжнародні структури.

"Я відразу казав, що це справжня війна. А її увесь час чомусь називали антитерористичною операцією. Тепер всі зрозуміли, що це - війна, а воювати немає чим. Повсюди бюрократія, корупція. У росіян новітня техніка, а ми можемо оборонятися хіба що живою силою", - ділиться у розпачі колишній міліціонер, а нині пенсіонер Олександр Гордієнко, який нині продає на вулиці власний мед. Настрій у нього, як і у більшості перехожих, тривожний, утім люди не панікують, адже про фактичне вторгнення російських військ, які воюють під прикриттям самопроголошених "ДНР" та "ЛНР" на Сході Україні, інформації було багато, але всі уникали страшного слова "війна".

Запізніла заява

"Офіційну заяву про те, що російські війська увійшли в Україну потрібно було робити ще у березні, коли починалось вторгнення в Крим. І називати треба було все своїми іменами: ніяка то не самооборона чи ополченці, а російські військові. Тоді б того, що зараз відбувається на Донбасі, не було б", - переконаний 18-річний Северин. Каже, що попри те, що тільки вступив до київського університету імені Шевченка і з вересня повинен сісти на студентську лаву, готовий взяти до рук зброю і йти на український схід воювати. "Наш настрій, дух і взагалі ментальність на високому рівні. А це якраз те, що треба у бою. З цим ми переможемо точно", - вважає юнак.

Однак попри юнацький оптимізм, більш старші люди стриманіше оцінюють можливості української армії. "Після заяви Порошенка про вторгнення російської армії потрібно терміново вводити воєнний стан. Це дасть можливість просити ООН ввести міжнародних миротворців. Бо насправді наша армія гола й боса. Це єдиний шлях виграти цю війну", - переконана швачка Ірина Олейська. Вона спокійно і врівноважено змірює швацькою стрічкою клієнта для того, щоб підшити йому штани, і раптом емоційно з надзвичайним радикалізмом додає: "Росія - це країна-терорист. Вона завжди всіх тероризує. Нічого не закінчиться в Україні, поки Путін і ті, хто його підтримує, не будуть знищені".

Сподівання на себе і допомогу європейців

Стримати емоції важко. Після важкого трудового дня в залі київського метрополітену розгублено дивиться на пасажирів електрик столичної підземки Андрій. "Я не знаю, як далі діяти. Війна може прийти в кожен дім. Я поки не уявляю, як далі планувати своє життя. Знаю одне - треба заспокоїтись, зібратись і не панікувати. На Майдані ми довели, що ми не переможні", - заспокоює себе Андрій.

Здоровий глузд, переговори та реальна підтримка Євросоюзу та США, а не лише "глибоке занепокоєння" та безрезультативні санкції - це те, на що сподіваються дві студентки з Криму Світлана та Катерина. Раніше вони вчились у Таврійському національному університеті, однак після анексії Криму перевелись в Університет імені Шевченка. Нині прийшли на Майдан, аби відчути, що їх більше не кинуть. "У Криму життя стало нестерпне. Там переслідують за все українське. Тут ми почуваємось, як вдома, і хочемо, щоб міжнародні інституції та європейські країни почули - зараз Україна потребує допомоги як ніколи", - каже Катерина, в якої після цього на очах виступають сльози.