Після диких скандалів зі стрічкою "Матильда" та балетом "Нурієв" на голови освіченої російської публіки навалився новий шквал великодержавної істерики: заборонена до показу в Росії англійська комедія "Смерть Сталіна". Ця заборона - важлива віха на шляху до "світлого майбутнього", як його уявляє, зокрема, міністерство культури РФ.
Новий скандал набирає силу цунамі. У нього включилися депутати Думи, рангові чиновники, елітні комуністи, режисери та письменники, відомі квасним патріотизмом, юристи, кремлівські ідеологи та просто досвідчені, розважливі циніки.
На що все це схоже?
У якомусь не найкращому аеропорту однієї з країн, що (як тепер прийнято говорити) розвиваються, я бачив з ілюмінатора, як наш літак, який рухався до злітної смуги, переслідувала з лютим гавканням величезна зграя здичавілих собак. Вони підстрибували у повітрі, падали у сказі один на одного і бігли за літаком далі. Потім літак злетів, а собаки розбіглися - до наступного польоту.
Я бачив комедію "Смерть Сталіна" восени минулого року у Лондоні і можу сказати, що фільм відбувся відповідно до обіцяного жанру: він народився з комікса і перейняв глузливий гумор цього не прищепленого у Росії мистецтва ХХ століття. Ображатися на кінокомікс, який підколює свого глядача і обіцяє півторагодинний тролінг, так само безглуздо, як ображатися на російські анекдоти, наприклад, про Штірліца чи Чапаєва і частівки, повні нецензурних образів, випадів проти усіх й усього. Але річ, звичайно, не тільки в незрозумілому депутатам жанрі.
Річ у тому, що (перефразовуючи Льва Толстого) демократія у кожній демократичній країні має свою специфіку, а ось тоталітарні та авторитарні режими - близнюки-брати. Вони, насамперед, оголошують себе духовними обранцями усього людства. В історії своєї країни заперечують усі мерзоти і перетворюють її у колективне житіє святих. Зло у них приходить з-за кордону, а закордон вербує п'яту колону.
У самій сутності тоталітаризму закладений глобальний страх. Це показано в англійському фільмі з очевидною майстерністю: там грають чудові актори. Але головний герой "Смерті Сталіна" - це навіть не страх, не воля до влади і не пошуки безкарності, а боягузтво, породжене саме страхом.
Боягузтво, підшкірне боягузтво робить усе оточення Сталіна, всіх цих дрібних порівняно з ним катів, які підписували за його вказівкою тисячі смертних вироків невинним людям - Молотова, Маленкова, Хрущова, ну й, звичайно, Берію - гумористичними персонажами чорної комедії. Всі вони панічно бояться і Сталіна, і його смерті, і один одного. Як і годиться в анекдоті, вони лише віддалено схожі на реальних історичних боягузів. Чіплятися до цієї несхожості - значить нічого не розуміти у мистецтві. Але ж не дарма у сталінські часи кидали на роки до ГУЛАГу за анекдоти: країна у той час, як на моїй пам'яті вдало сказав Фазіль Іскандер, перетворилася у дитячий садок суворого режиму.
І Росія знову повертається до цього дитячого садка. У РФ політики знову переродилися у вихователів, які винних ставлять у куток, б'ють по руках або відправляють на перевиховання в темну кімнату. А інших заманюють тульськими пряниками.
І головне слово в цьому дитсадку: НЕ МОЖНА! А це НЕ МОЖНА, як запевняють вихователі, зовсім не цензура, а турбота про моральність.
Що ж: будь-яка цензура відхрещується від самої себе турботою про моральність і невинність населення. В ім'я цих великих цілей спалюють книги і забороняють фільми, вистави, пушкінську "Казку про попа ..."
Однак думати, що в російському дитсадку справді піклуються про дітей, - це маячня. Вихователі піклуються про себе, лякаючи дітей, кожен - про себе, щоб продовжити своє життя вихователя, щоб не вилетіти з "обойми", а в кінцевому рахунку - не потрапити до м'ясорубки нової невідомої влади.
Уже давно ми не дивуємося тому, що Росія крокує у бік фундаменталізму - з усіма наслідками цього маршу, братаючись з країнами-ізгоями і заперечуючи загальнолюдські цінності. Але все-таки чому здійнявся такий галас щодо цих сталінських соколів з підбитими крилами, з їхніми дружинами, які сиділи на острах самих соратників у в'язницях? Чому всі заступилися за Жукова, який вважав, що військова мета виправдовує будь-які засоби і жертви? Чому при цьому потрібно апелювати до ветеранів, якщо вони саме і є тими свідками війни, які знали, як це робилося, як не шкодували солдатів? А ця образа за сталінський гімн та інші атрибути сталінізму - це що, крокодилячі сльози депутатів?..
У тім-то й біда, що не всі сльози тут крокодилячі.
Сталін зробив свою справу: він створив особливий вид людей, які прославляють, плюючи на історичні факти, свого ката-диктатора, який знищив тих, хто був можливо або реально створений з іншого тіста, хто мав свою власну гідність і розумів, що таке честь. Сталін вивів новий сорт людей, і ці люди не дадуть Сталіну померти назавжди. Вони жадають його воскресіння, вони хочуть бачити його на історичному престолі. І такий Сталін сам на радощах наказав собі довго жити в Росії - у самому прямому значенні цих слів.
Коментар на сайті Deutsche Welle є особистою думкою автора, яка може не збігатися з думкою окремих журналістів і не є позицією DW загалом.