Це частина німецької культури так само, як техно-музика та сезон спаржі. І хоча популярність так званої "культури вільного тіла" (Freikörperkultur - FKK) серед молодих німців зменшується, в країні досі можна знайти чимало місць для нудистів на пляжах, у спа і навіть у парках.

До кінця XIX століття багато німців вважали, що купання без одягу покращує здоров’я і додає сил. У ті часи вони втікали із забруднених промислових міст поближче до природи і купалися в численних озерах по всій країні. Також без одягу ходили в походи або займалися спортом. На цьому фото 1933 року - дві жінки на озері Кімзеє в Баварії.

Покращення здоров’я через необмежений одягом рух на природі оспівується й у фільмі "Шлях до сили і краси" (Wege zu Kraft und Schönheit) 1925 року. У ньому знялася відома німецька режисерка та акторка Лені Ріфеншталь (Leni Riefenstahl). Ця стрічка зі сценами фізичних вправ - танцями та купанням - була одним з найбільш популярних освітніх фільмів в епоху німого кіно.

Згодом Лені Ріфеншталь стала улюбленою режисеркою Гітлера та прославляла арійське спортивне тіло у своєму фільмі "Олімпія", який розповідав про Олімпійські ігри в Берліні у 1936 році. Після того, як нацисти спершу заборонили "культуру вільного тіла", плавати без одягу знову дозволили у 1942 році, щоправда, у віддалених місцях. Багато прибічників "культури вільного тіла" тоді мали "ліві" поляди.

У Східній Німеччині "культуру вільного тіла" почали пропагувати авангардисти у 1950-их, однак вже за 20 років вона поширилася всією країною. На тлі суцільних заборон і тотального контролю всіх сфер життя в НДР купання оголеним було рідкісним проявом свободи. На цій фотографії 1986 року десятки нудистів купаються та засмагають на Мюггельзее, озері у передмісті Східного Берліна.

Чимало прибічників "культури вільного тіла" було і на узбережжі Балтійського моря, за винятком його польської частини. Після того, як Польща приєдналася до ЄС, переходити пляжем з однієї країни до іншої стало набагато легше, однак нудизм все ще викликає незадоволення місцевих.

На цьому фото - нудистський пляж у Лейпцигу, 1980 рік. Як запевняють прибічники "культури вільного тіла", їхня практика не пов’язана із сексом, йдеться радше про свободу від соціальних обмежень. І, звичайно, можливість отримати гарну засмагу без слідів від купальника.

Попри заборону публічного оголення, у Мюнхені є чимало місць, де роздягатися можна. Приміром, в Англійському саду та вздовж річки Ізар, зокрема, на популярному у нудистів пляжі Флаухер (на фото). На такі місця зазвичай вказують спеціальні знаки, а ті, хто там відпочивають, не горять бажанням потрапити в об’єктив туристів.

Хоча "культура вільного тіла" вже не настільки популярна в Берліні, як раніше, у деяких парках під час прогулянки іноді можна побачити більше оголених тіл, ніж очікуєте. Попри те, що публічне оголення є незаконним, засмагати без одягу можна у різних берлінських парках - Maуерпарку, Народному парку Фрідріхсхайн (на фото) та Тірґартен, - принаймні допоки це нікому не заважає.

Напередодні падіння Берлінського муру Aнґела Меркель, подейкують, була в сауні - за традицією вона ходила туди щотижня, по четвергах. Майже 30 мільйонів німців регулярно відвідують сауни, яких в країні 2300. Більшість з них відкриті для обох статей, і відвідувачі повинні бути без одягу. Важливо: такі заклади не слід плутати з певними саунами чи клубами, які насправді є будинками розпусти.

Така розвага не для всіх, але якщо є бажання по-справжньому наблизитися до природи, можна спробувати сходити в похід оголеним. Для цього в німецьких горах Гарц навіть є спеціальний 18-кілометровий маршрут для нудистів, який простягається від села Данкероде до Віпперталя і назад. Тільки обережно - кропива!

Червона Шапочка не завжди була невинною білявкою. Спочатку вона була значно старшою, аніж у версії братів Ґрімм. Навіть хепі-енд з'явився лише у німецькій версії. Історія ж Червоної Шапочки починається у Франції...

"Лягай зі мною", - запрошує Вовк Червону Шапочку до ліжка. Вона скидає одяг та йде до нього. Прозорий натяк на секс. Уперше Шарль Перро написав "Червону Шапочку" у 1697 році, потім з'явилися гравюри Гюстава Доре. Тоді цю історію розповідали при дворі, як попереждення від звабників.

Історія кокетливої французької Червоної Шапочки у 1729 році прийшла і до Великобританії. Проте у ній не було щасливої кінцівки - і дівчину, і її бабусю з'їдав вовк. І все. Жодного Мисливця, жодного порятунку. Типовим для англійської Little Red Riding Hood є й те, що вона носить червону накидку з капюшоном, а не капелюшок.

Перша німецька "Червона Шапочка" створена не братами Ґрімм, а письменником Людвіґом Тіком. Авторові-романтику не подобалася трагічна кінцівка у французів, тому він додав Мисливця - рятівника історії. У 1812 році брати Ґрімм зробили героїню невинною маленькою дівчинкою, позбавивши історію будь-якого сексуального підтексту.

Червона Шапочка стала популярним брендом у Німеччині та по всій Європі. Її історію зображали на листівках та виставляли у вітринах. І зараз маленька мила дівчинка у червоному капелюшку прикрашає рекламні борди та етикетки шампанського, сиру чи шоколаду. .

Дотепер тема Червоної Шапочки не виходить з моди - та знову і знову переосмислюється. Жоффруа де Пеннар у дитячій книзі "Червоний капелюшок" змалював впевнену у собі дівчину, яка не боїться йти на вовка голіруч. За цим - сучасний образ дитини: виховувати вже треба не послух, а впевненість у собі та наполегливість.

Утім, у 1980-х було геть інакше. Тоді було в моді ненасильницьке виховання. І охочий до крові Вовк не пожирав Червону Шапочку, а лише контролював її, прив'язавши мотузку до ноги. Як тут, у французькому виданні Лоранса Батіня та Бруно де ля Салля.

У 1990-і все пійшло іншим шляхом. Сьогодні знову виглядає допустимою радикальна фантазія на тему "Червоної Шапочки" у версії Беттіни Баєрль ("Без пощади!", 1993) - гостра та нецензурна. Виявляєтсья, французьке сексуальне коріння історії ніде не поділося.

У версії художниці Бурґі Кюнеманн, яка працює і з казками, Червона Шапочка стає злочинцем та просто збиває на машині вовка, якому й без того загрожує вимирання.

В іншій версії мисткиня Кюнеманн проводить паралелі між "Червоною Шапочкою" та Гітлером - він називає себе "Дядько Вовк", а вона, як і у французькій казці, обожнює його маскулінність.

Є і версія "Червоної Шапочки" геть без оціночних суджень. Мисткиня Варя Гонеґґер-Лаватер у 1960-х змалювала історію лише крапками. Абстрація допускає усі можливі та неможливі фантазії довкола Червоної Шапочки та робить казку доступною для людей різних культур та поколінь.