Згідно з даними правозахисної організації "Бецелем", в 1967-2013 роках на Західному березі річки Йордан та в Східному Єрусалимі були створені 125 офіційних ізраїльських поселень й аванпостів, а також близько сотні нелегальних. За інформацією Управління ООН з координації гуманітарних питань (УКГП), влада Ізраїлю зайняла 35 відсотків території Східного Єрусалима під будівництво одиниць житла.

У районі Хар-Хома, розташованому між Єрусалимом і Вифлеємом, будують нове єврейське поселення. Представники палестинців вважають, що ізраїльська політика поселень перешкоджає мирному врегулюванню та знищує шанси на рішення тривалого конфлікту шляхом створення двох держав. Міжнародна спільнота також критикує будівництво поселень.

На землях, що перебували в приватній власності палестинців, будівництво поселень заборонялося. Новий закон постфактум легалізував поселення, зведені на палестинських територіях "через незнання або за ініціативою держави". Власникам землі виплатять компенсації або виділять альтернативні ділянки. Палестинська автономія не дозволяє продавати Ізраїлю землю під страхом смертної кари.

Новий закон не поширюється на ті єврейські поселення, які рішенням суду повинні були знесені. Проте саме за допомогою цього закону прибічники поселень сподівалися запобігти примусовому виселенню жителів Амони - поселення на Західному березі річки Йордан, конфлікт мешканців якого з владою Ізраїлю тягнеться з 2005 року. 40 родин примусово виселили, після чого почали зносити будівлі.

Верховний суд Ізраїлю постановив знести Амону ще наприкінці 2014 року. Терміни знесення не раз переносили. До останнього моменту учасники правих угруповань та поселенці протидіяли евакуації жителів та руйнуванню поселення. Багато противників знесення Амони спеціально приїхали сюди з інших міст. У свою чергу палестинці запекло протестували проти збереження поселення.

Поселенці з Амони вважають, що Західний берег річки Йордан, який Ізраїль захопив в результаті Шестиденної війни у 1967 році - це земля, обіцяна єврейському народу Богом, про що йдеться в Торі. Зараз близько 600 тисяч ізраїльтян мешкають у поселеннях на Західному березі та у Східному Єрусалимі. Між єврейськими поселенцями та палестинцями знову й знову відбуваються сутички.

Загалом близько 4000 квартир для єврейських поселенців були збудовані на земельних ділянках, що належали палестинцям. У підсумку йдеться про 16 поселень та аванпостів. Тепер їх потрібно або примусово знести, або легалізувати відповідно до нового закону. Багато колишніх жителів Амони знайшли новий прихисток у сусідньому поселенні Офра.

Але й у самій Офрі, яка існує з 1975 року, не всі будівлі були зведені на законних підставах. Тому до 5 березня 2017 року тут потрібно буде знести дев'ять осель, збудованих на приватних земельних володіннях палестинців. Родина Бен Шушан опинилась серед тих, кому доведеться залишити помешкання.

Це сталося. 14 травня 1948 року, останнього дня дії Британського мандату щодо Палестини, уродженець польського Плонська Давид Бен-Гуріон оголосив про заснування Держави Ізраїль. "Ніколи не припинялися молитва та надія про повернення на свою землю та відновлення державної свободи", - проголосив Бен-Гуріон у Тель-Авівському музеї.

Дипломатичний тріумф: прапор нової держави одразу замайорів перед будівлею Організації Об'єднаних Націй у Нью-Йорку. Для ізраїльтян це був ще один крок на шляху до безпеки та свободи: нарешті вони отримали власну державу, що має міжнародне визнання.

Значення заснування Держави Ізраїль після катастрофи європейського єврейства важко переоцінити: шість мільйонів євреїв загинули від рук нацистів, у тому числі й у таборах смерті, де вбивства відбувалися в індустріальних масштабах. На фото зображені в'язні звільненого радянськими військами концентраційного табору "Аушвіц".

Палестинці називають заснування Ізраїлю "Накбою", тобто "днем катастрофи". Близько 700 тисяч осіб були вимушені залишити свої домівки з появою нової держави. Таким чином, заснування Ізраїлю стало також початком близькосхідного конфлікту, який і через 70 років залишається невирішеним, незважаючи на численні мирні ініціативи.

Шосе № 2 не тільки з'єднує міста Тель-Авів та Нетанью, а і демонструє наполегливість розвитку молодої держави. Дорога була відкрита в 1950 році уродженкою українського Києва, прем'єр-міністеркою Ізраїлю Голдою Меїр. Вона проводила чіткий курс економічної та соціальної модернізації.

Кібуци - сільські колективні господарства, трохи схожі на радянські колгсопи, розташовані по всьому Ізраїлю. Побудовані переважно в перші роки після заснування держави. Тут світські або соціалістично орієнтовані громади реалізовували свої ідеї про спільне общинне життя та господарство.

Напруження з арабськими сусідами зберігається. У 1967 році воно переростає у "Шестиденну війну", під час якої Ізраїль розгромив нападників із Єгипту, Йорданії та Сирії. Одночасно Ізраїль бере під свій контроль Східний Єрусалим і Західний берег ріки Йордан, що стає початком подальшого напруження у регіоні.

Ізраїльська поселенська політика веде до нового напруження із палестинцями. Палестинська національна адміністрація закидає Ізраїлю те, що будівництво поселень унеможливлює створення майбутньої Палестинської держави. Організація Об'єднаних Націй також засуджує будівництво поселень. Втім, Ізраїль лишається непохитним.

Узимку 1987 року палестинці розпочали насильницьке повстання проти ізраїльського панування на окупованих територіях. Протест, відомий як перша Інтифада, розпочався в місті Газа і швидко поширився на Східний Єрусалим та Західний берег ріки Йордан. Повстання тривало багато років і закінчилося підписанням угоди в Осло 1993 року.

За посередництва колишнього президента США Білла Клінтона прем'єр-міністр Ізраїлю Іцхак Рабин, батьки якого походять з Київщини, та лідер Організації визволення Палестини Ясір Арафат в 1993 році провели мирні переговори. Вони завершились угодою в Осло, в якій обидві сторони офіційно визнали одне одного. Вбивство Іцхака Рабина за два роки після укладання угод практично паралізувало їх дію.

Вбивство прем'єра Іцхака Рабина наочно засвідчило політичний розкол ізраїльського суспільства. Помірковані і радикали, світські та ультраортодоксальні знаходили дедалі менше точок дотику. 4 листопада 1995 року Рабина застрелив радикально налаштований студент-юрист. На знімку - прем'єр-міністр, уродженець села Вішнево, Мінської області, Шимон Перес біля порожнього крісла свого попередника.

Голокост накладає свій відбиток на німецько-ізраїльські відносини і сьогодні. У лютому 2000 року тодішній президент ФРН Йоганнес Рау (Johannes Rau) виступив у Кнесеті німецькою мовою. Мова колишніх кривдників у ізраїльському парламенті - величезний виклик для обох сторін, перш за все для нащадків жертв. Але це ще один крок до зближення.

У 2002 році Ізраїль звів мур завдовжки 107 кілометрів на кордоні з палестинськими теренами. Його спорудження дозволило приборкати хвилю страшних терактів, але не вирішити політичні проблеми палестино-ізраїльського конфлікту, який триває вже 70 років.

Новий керівник МЗС Німеччини Гайко Маас (Heiko Maas) продовжив тривалу традицію німецько-ізраїльського діалогу та зближення. Свій перший закордонний візит він здійснив до Ізраїлю. На фото - покладання вінків у меморіальному комплексі пам'яті жертв Голокосту "Яд Вашем" у Єрусалимі