Вони прийшли під час перерви. Їх було двоє. Директор школи і співробітник "штазі" - служби безпеки НДР. 22 листопада 1950 року Горста Геннінґа заарештували на подвір’ї гімназії у містечку Бург поблизу Магдебурга. "Ваш батько звинуватив вас у шпигунстві", - невдовзі пояснив йому представник радянської окупаційної влади, майор НКВС. Геннінґу на той момент було 16 років. Невдовзі він зник у тенетах радянської системи репресивних таборів.

Жахіття табірного життя

"У табірній ієрархії я був геть внизу. Я був німцем", - пригадує колишній в’язень ГУЛАГу. Сьогодні йому 81 рік. У таборі номер 11 у Мордві - регіоні на півночі Росії - він потрапив до бараку, де утримувалися неповнолітні злочинці. Вони були надзвичайно жорстокими. Врятувало Горста Геннінґа, як він вважає, те, що його взяв під свій захист їхній "авторитет".

Життя в таборі не знає сентиментів. За чотири роки ув’язнення Геннінґ навчився відключати співчуття іншим. "Приміром, коли грали в карти на вуха "неслухняних". Я лише сподівався, що не мені доведеться їх відрізати", - пригадує колишній в’язень.

Кілька десятиліть потому Горст Геннінґ поділився своїми спогадами з істориком Майнгардом Штарком. Він збирає історії колишніх в'язнів. В його архіві вже 1200 годин аудіозаписів і 46 тисяч сторінок документів. Цей унікальний архів він нещодавно передав Берлінському фонду пам’яті про злочини диктатури НДР. "Найважливішим у цьому архіві є те, що він береже пам’ять про жертв", - каже Штарк.

Спогади проти забуття

Багато голосів, багато людських доль - усі вони дають картину терору. Того, хто прослухає записи розмов з жертвами, вони так швидко не відпустять: голос Горста Геннінґа. Або Фріди Майєр Мелікової, яка пригадує: "Коли мене заарештували, це був немов грім серед ясного неба. Моя дитина спала. Я її не будила". Або Ельвіри Логутко - їй було п'ять років, коли за її матір'ю прийшли співробітники НКВС. "Я досі боюся, коли стукають у двері. Я здригаюся. Я не знаю, чому вони завжди стукали, а не дзвонили", - донині запитує себе Логутко.

Фонд, створений рішенням Бундестагу, відкрив архів для широкого загалу, аби більше людей дізналися про те, що вони пережили. Для його виконавчої директорки Анни Камінскі відкриття архіву означає, що "буде закрито ще одну білу пляму європейської культури пам’яті". Таких архівів, які розповідають про злочини сталінізму, в Німеччині досі небагато. До того ж, основна маса документів перебуває у російських архівах, а вони - під замком.

Вибиті звинувачення

Горст Геннінґ згодом дізнався обставини свого арешту. Звинувачення в шпигунстві проти нього його батько висловив під тортурами. "Зізнання вони з мого батька вибили", - каже Геннінґ. Він побачився з батьком у залі суду. "Він був тінню самого себе. У нього не було зубів", - пригадує колишній в’язень. Після ГУЛАГу він дізнався, що батька стратили в Москві.

Мати Геннінґа також потрапила у радянський табір. Звільнили їх обох 1955 року. Але відправили не до НДР, а у ФРН. У Західній Німеччині вони змогли почати життя спочатку.

Лише після падіння Берлінського муру Геннінґ зміг відвідати своє рідне містечко в землі Саксонія-Ангальт. Старі знайомі розповіли йому, що вчителям і учням тоді заборонили говорити про його арешт і депортацію. "Я дізнався, що в моїй школі викреслили всі згадки про мене, так ніби мене ніколи й не існувало", - розповідає Горст Геннінґ.

Документи архіву Фонду пам’яті про злочини ГУЛАГу не дадуть нащадкам забути про долю таких, як він - невинних жертв радянської окупації.