DW: Як Ви оцінюєте розвиток подій в Угорщині, Румунії та Болгарії – зокрема, на тлі кризи в Україні? Критики попереджають про "путінізацію" цих країн, а також про відхилення їхнього зовнішньополітичного курсу в напрямку Сходу. Чи дійсно зростаючий вплив Росії викликає там подібні процеси?

Ґюнтер Крихбаум: По-перше, ми маємо прояснити, що ми маємо на увазі, коли говоримо про "путінізацію". Якщо ми маємо на увазі зростаючий вплив Росії на внутрішньо- та зовнішньополітичні рішення деяких країн-членів ЄС, то я цього не бачу. Навпаки, всі 28 членів ЄС підтримали поступове посилення санкцій проти Росії. У Румунії, наприклад, застереження щодо Москви і панслов'янських фантазій є традиційно дуже великими. Адже ця країна має спід боком провоковане Росією вогнище конфлікту у вигляді Придністров'я. Після анексії Криму змінилася загальна архітектура безпеки в регіоні. Отже, Путін в жодному разі не може тут сподіватися на підтримку або навіть співчуття. Крім того, країни Центральної і Східної Європи дуже чітко бачать, що членство в ЄС і НАТО захищає їх від агресії Путіна. Якби Україна була членом ЄС чи НАТО, Росія, ймовірно, не наважилися б анексувати Крим, порушуючи норми міжнародного права. Жоден із членів ЄС і НАТО з Центральної і Східної Європи не прагне знову належати до країн Варшавського договору.

Румунія, Болгарія, Угорщина

Варшавський договір – це історія. Але є фактор економічної залежності, який впливає на політику цих держав.

Звичайно, окремі держави-члени ЄС різною мірою економічно пов'язані з Росією. Зокрема, деякі країни досі на 100 відсотків залежать від поставок російських енергоносіїв. Ми, звичайно, повинні враховувати це і допомогти їм зменшити цю залежність. З іншого боку, якщо прем'єр-міністр Угорщини через тісні економічні зв'язки своєї країни з Росією публічно піддає сумніву сенс і необхідність санкцій, які він сам же й підтримав на засіданні Європейської Ради, то це, безумовно, представляє внутрішню згуртованість ЄС в цьому питанні в не дуже гарному світлі. Утім, якщо, говорячи про "путінізацію", Ви маєте на увазі сумнівні внутрішньополітичні тенденції в окремих державах-членах ЄС, то я вважаю цей терімн невдалим. Жодного президента чи главу уряду Румунії, Болгарії чи Угорщини не можна порівняти з Путіним, його жагою до влади та авторитарним правлінням. Незважаючи на деякі недоліки, всі вони прийшли до влади шляхом демократичних виборів. Тим не менш, я не хочу заперечувати, що деякі процеси в цих країнах викликають стурбованість.

Про які процеси йдеться, приміром, якщо взяти Румунію?.

Тут, наприклад, два роки тому вдалося запобігти конституційному перевороту, причому лише завдяки масованому втручанню Єврокомісії. Або візьмемо план скасувати на 45 днів заборону для комунальних чиновників на можливість зміни своєї партійної приналежності. Звичайно, це не випадково відбувається незадовго до президентських виборів і явно робиться для того, аби уможливити вплив чиновників на голосування.

Як виглядає ситуація в Болгарії?

Там кілька місяців відбувались протести перед достроковими парламентськими виборами. Приводом для цього була не лише погана економічна ситуація, але й передусім нестримна роздача державних посад некомпетентним прибічникам уряду. Така поведінка загрожує демократії, тому що громадяни втрачають довіру до держави і це гратиме на руку популістам.

Що Ви могли б сказати про Угорщину - останню країну трійці тих, кого піддають критиці?

Особливо в Німеччині Угорщина перебуває в центрі критики. Однак багато з того, що критикують, треба розглядати з різних боків. Якщо в Угорщині, приміром, 45 відсотками голосів на виборах досягається більшість у дві третини в парламенті, то це критикують. Та коли у Великобританії через специфіку виборчого законодавства, яке передбачає обрання депутатів у мажоритарних округах, багато голосів просто не враховуються, у відповідь ніхто не висловлює сумніви в бік тамошньої демократії. Тому ми повинні остерігатися помилкових рефлексій.

Тим не менш, я бачу в Угорщині тривожні тенденції. Візмемо, приміром, новий закон про засоби масової інформації. Єврокомісії раніше вже вдалося запобігти спробі піддати медіа більшому контролю. Та тепер з'являється новий закон, який є спробою досягнення цих початкових цілей за допомогою інших засобів. Мабуть, у Будапешті багато діячів насправді не зрозуміли, чому Єврокомісія тоді втрутилася, або вони не сприймають її серйозно.

У всіх трьох країнах для мене важливо одне: захист меншості більшістю є основним компонентом будь-якої демократії. Меншість повинна мати рівні шанси, аби знову стати більшістю на наступних виборах. Кожна чинна парламентська більшість має усвідомлювати цю відповідальність.

Регулярний моніторинг розвитку демократії всередині ЄС

Що може або має зробити ЄС, аби зупинити антидемократичні тенденції?

Усі ці процеси, звісно, є значним викликом для ЄС. Це питання того, чи можна нам вірити - чи ми тільки проповідуємо європейські цінності свободи, демократії та верховенства права назовні, чи ставимося до них серйозно й усередині ЄС та живемо ними. Адже згідно з Лісабонською угодою громадяни країни-члена ЄС одночасно стають громадянами Євросоюзу, які мають рівні права. Тому нам не може бути байдуже, якщо, наприклад, обмежується свобода преси або урізаються демократичні права обраних парламентів.

Тому правильно, що колишній міністр закордонних справ Німеччини Ґідо Вестервелле започаткував разом з іншими міністрами закордонних справ ЄС так звану ініціативу з верховенства права. Було розроблено простий спосіб для забезпечення дотримання основоположних європейських цінностей в країнах-членах ЄС. Водночас я не заперечую, що ми тут вимушені певним чином сісти на шпагат, адже члени ЄС є суверенними державами, які мають широку свободу дій щодо реалізації внутрішньої політики.

Мені б хотілося бачити щось на кшталт регулярного моніторингу розвитку демократії та основних прав людини в усіх країнах-членах ЄС. Він міг би функціонувати так само, як барометр юстиції Єврокомісії або європейський семестр (шестимісячний процес консультацій на основі доповіді Єврокомісії та визначення основних економічних проблем і задач ЄС - Ред.). Такий моніторинг могло б проводити Агентство ЄС з основних прав людини у Відні за дорученням Єврокомісії.