Щоб зрозуміти важливість події достатньо одного порівняння. Дні німецького кіно в Україні проходять тричі на рік у різних містах. У Німеччині такий захід з українського боку – перший за понад 17 років і лише в Кельні. Фестиваль українського кіно почався в місті на Рейні 20 березня і триватиме п’ять днів. Чому саме Кельн, а не Берлін?

Павло Аріє, молодий український письменник, який мешкає в Кельні й допомагав організовувати фестиваль, каже, що в столиці ФРН українське кіно відоме. Натомість «у західній Німеччині Україну взагалі не знають. До сих пір, на жаль. І через це відчувається відсутність цікавості до України як до культурного явища. Україну знають по братах Кличках, дехто знає також футболістів Шевченка і Вороніна, політичну кризу і газові конфлікти з Росією. Про українську культуру ніхто нічого не знає».

«Ах, є українське кіно!

Це підтверджує і директор Української кінофундації Андрій Хаплахчі, який прилетів з Києва до Кельна разом з групою режисерів і акторів. Ставлення до України і її кінематографу в Німеччині найкраще змальовують слова директора фестивалю Берлінале Дітера Коссліка, сказані ним 2003 року. Тоді «Cрібного ведмедя» дали анімаційному фільму Степана Коваля «Йшов трамвай дев’ятий номер». Андрій Халпахчі:

«Виходячи на сцену, Дітер Косслік сказав: «Україна – а де це?». Це був нібито жарт, але це дійсно факт, що ми дуже небагато зробили за ці роки для розвитку іміджу України взагалі, і як складової частини – українського кінематографу. Коли ми видали минулого року перший раз каталог українського кіно, то учасники берлінського кіноринку приходили і дивувалися: «Ах, є українське кіно! І ще є інформація про українське кіно! Вже цього року вони спеціально приходили до нас».

Від Параджанова до сучасної еротики

До Кельна українці привезли дуже різну програму, яку перед тим уже бачили французи й поляки. Без приватних спонсорів, каже Халпахчі, зробити фестиваль було б дуже важко. Відкрив показ фільм Параджанова «Тіні забутих предків». Картина, що, за словами Халпахчі, «ще в 1968 році на світовій виставці в Брюсселі увійшла до десяти найкращих фільмів за весь час існування кіно».

Завершить програмний показ новий фільм Романа Балаяна «Райські птахи» з Олегом Янковським. Ще кельнській публіці покажуть драму Олександра Жовни «Маленьке життя», зняту фактично на любительському рівні. «У нас не було професійної повноцінної групи, тому що не було грошей. Не було композитора. Ми знімали на камеру, яку можна знайти хіба що в музеї кіно. Знімалися непрофесійні актори, мої сусіди, знайомі, друзі. Можливо, через те вони виглядають більш органічно», - каже Жовна.

Ще в програмі – історичний фільм «Владика Андрей» про митрополита Шептицького, фільм Олександра Шапіро «Кастинг» та робота Роберта Кромбі «Сафо» про лесбійське кохання. Плюс – підбірка короткометражних фільмів, знятих молодими українськими режисерами.

Муратова в українському перекладі?

Більшість фільмів – українською мовою з німецькими субтитрами, але є і російськомовні картини, скажімо «Два в одному» Кіри Муратової. Чи не стануть російськомовні фільми аргументом для тих, хто не сприймає українську культуру окремо від російської? В Німеччині досі так буває, каже Павло Аріє. «Коли я пробував організовувати цей фестиваль, дуже багато мені відповідали: нас Україна не цікавить. Добре, ми готові зацікавитися Росією, Китаєм, Індією. На запитання “Чому?” - відповідь одна: тому що це економічні інтереси».

Андрій Халпахчі не вірить у те, що російська мова в українських фільмах може негативно вплинути на сприйняття культури країни.

«Я так не думаю. Хоча, безумовно, я переконаний, що більшість фільмів, які знімаються в Україні, мають зніматися українською мовою. Але ця проблема виникає саме тому, що ми не створили імідж незалежної держави за ці роки, і почуваємо себе і в економіці, і в інших напрямках життя васальською складовою частиною колишнього Радянського Союзу».

Лариса Кадочникова, яка зіграла головну жіночу роль у фільмі «Тіні забутих предків», каже, що російська мова в українському кіно – це нормально: «Важко собі уявити Кіру Муратову не з одеським діалектом, а в перекладі акторів театру Франка. Все. Картини немає».

Бруно Шульц і Анна Ярославна

Український фестиваль – це можливість не лише показати, яким є українське кіно сьогодні, а й подумати про його майбутнє. Чи є шанс побачити колись українсько-німецький фільм? Андрій Халпахчі: «Була ініціатива зняти фільм про Бруно Шульца, який би цілком знімався у Дрогобичі, і який би знімав один з найвідоміших німецьких режисерів Фолькер Шлендорф . Сценарій має назву «Вілла Ландау» - так звали есесівця, який утримував Бруно Шульца. Це камерна історія аж до того моменту, як ці картини, ці фрески були вивезені до Ізраїлю».

Поки що це лише ідея. Є ще задум зняти український фільм з французами. «Є такий сценарій в Україні про Анну Ярославну. Говорили, що цей фільм можна зняти за мільйон гривень. Я кажу, даруйте, такий фільм має коштувати сьогодні 20 мільйонів євро. Має бути копродукція з французами, зі шведами, з кимось іще. В тому ж фільмі «Мазепа» свого часу шведи і фіни казали: ми дамо мільйон доларів за прокат фільму у Швеції, нас дуже цікавить ця картина. Ні, чомусь не скористалися цією можливістю. Іноді я думаю, а, ну, безумовно, якщо з’являться шведські гроші, вони будуть прозорі і треба буде звітувати про ці гроші».

Парламент приємно здивував

Поки в Кельні триває фестиваль українського кіно, Верховна Рада у Києві зробила Андрієві Халпахчі та його колегам сюрприз. У першому читанні ухвалено зміни до закону, які передбачають звільнити кінематограф від податків. Досі політики не обтяжували кіно своєю увагою. «Держава навіть якщо фінансує картину, вона виходить, ніхто не цікавиться, яка її реалізація на внутрішньому ринку, так і на зовнішньому», - каже Халпахчі.

Зміни до закону про кінематограф приємно здивували директора Української кінофундації: «Дуже радісно. Може, інші проблеми вирішити не можуть, то вирішили нарешті хоч прийняти закон про кіно».

Боротися за місце на ринку

Фільми на фестивалі можуть подивитися далеко не всі. Чи буде прокат українського кіно в Німеччині? Андрій Халпахчі: «Ми почали цю роботу. На берлінському ринку нам вдалося запропонувати і реалізувати продаж однієї документальної картини. Це фільм «Живі» Сергія Буковського. Її сьогодні вже купили в Польщі, й ми чекаємо, в нас є пропозиції з Німеччини, з Канади. Це перші наші кроки».

Організатор фестивалю Павло Аріє теж налаштований оптимістично: «Ми маємо цю terra incognita принести сюди й показати, що в нас є культура, що в нас є класне кіно, що ми не лише добре співати вміємо і боксувати, але ми повноцінні. Це трохи дурно звучить, доводити комусь, що ми – повноцінна нація. Але, на жаль, тут у Німеччині мені це доводиться часто робити… Я думаю, що може не сьогодні, але завтра чи через рік, ми будемо мати інші результати. Треба просто над цим дуже багато працювати. Ринок кіно не порожній, конкуренція неймовірна. Тут треба боротися за своє місце».

Роман Гончаренко

Редактор: Володимир Медяний