Потсдам був єдиним східнонімецьким містом, де розташовувалась тренувальна база однієї з національних збірних у межах чемпіонату світу з футболу 2006 року в Німеччині. І це була саме збірна України, під керівництвом Олега Блохіна. Тодішній директор готелю "Seminaris Seehotel", де мешкали українці, дуже за них вболівав. Команда мала напрочуд успішний виступ і вибула зі змагання лише у чвертьфіналі. Пізніше східний німець за народженням Гартмут Пірль очолив мережу готелів "Seminaris" в усій Німеччині. Рецепти логістичних перемог (успішного прийому футбольних команд-учасниць міжнародних турнірів), якими Пірль поділився з Deutsche Welle, вражають своєю простотою і водночас типовою німецькою скрупульозністю.

Deutsche Welle: Пане Пірль, Україна приймає Євро-2012 разом з Польщею. Однак переважна більшість футбольних команд вирішили розселитися на час турніру в Польщі. Проблематика готельно-спортивних комплексів Вам добре знайома. Скажіть, яким чином 4-зірковий потсдамський готель домігся того, щоб стати "господарем" ЧС-2006?

Гартмут Пірль: Найперше, що потрібно - готель або господар повинен інтенсивно зайнятися темою футболу. Тобто, необхідно провести інтенсивне розслідування, чим живуть національні збірні, коли вони їдуть на чемпіонат світу, Європи або Олімпіаду. Чим «дихає» команда, чим живе її президент або головний тренер, менеджер. І цим потрібно серйозно займатися.

DW: Звісно ж, легких перемог не буває…

Гартмут Пірль: Звичайно, ми в Німеччині дуже напружено стежили за тим, хто кваліфікується, які саме команди пройдуть до фінальної частини на ЧС-2006, а їх, як відомо, 32. І вже кваліфікація була для нас приводом для роздумів. Якщо вийде Голландія, або Італія, або Франція, яким чином ми повинні на це налаштовуватись як потенційні господарі? Далі був наступний крок. Після того, як ми дізналися, хто пройшов, ми почали інтенсивно працювати з Німецьким футбольним союзом (DFB). Він допоміг нам налагодити контакт з національними федераціями футболу в 32 країнах. Нам було принципово подати перший імпульс, повідомивши: ми в Потсдамі, ми поблизу стратегічно важливого місця, де відбудеться відкриття турніру, але й де пройде завершальна гра.

DW: Звідси до Берліна – рукою подати…

Гартмут Пірль: І тому ми зв'язалися з усіма федераціями тих команд, що пройшли кваліфікацію. Потім ми звернулися до посольств цих тридцяти двох країн – що запропонують посольства? Оскільки посольства тут, на місці, і це особливо потрібно для країн, дуже віддалених від Німеччини, наприклад Австралії або Того. Було важливо отримати пораду від посольства про те, хто є в кожній конкретній країні відповідальним – футбольні клуби чи уряд, чи то МЗС або хтось інший? І от тоді ми дуже ретельно зайнялися листуванням, телефонними дзвінками та іншими переговорами з окремими країнами.

Потсдамський "проект століття"

DW: Кажуть, особисто Ви, пане Пірль, який вісім років вчив у школі російську, писали листи у Федерацію футболу України - «мовою, дуже близькою до української»…

Гартмут Пірль: Ми працювали усім колективом. І поставили перед собою запитання – що буде, якщо приїдуть шведи? Що буде, якщо до нас захочуть приїхати іспанці? А якщо приїдуть італійці? Ми серйозно поставили ці питання і для кожної країни розробили маленький «сценарій», маленьку концепцію. 32 маленьких концепції. За обсягом вони були лише 5-10 сторінок кожна. Але в них ми чітко вказали, яким чином ми будемо налаштовуватись на приїзд окремих команд, якщо вони до нас приїдуть.

DW: Але спочатку Ви брали участь у тендері, оголошеному національним оргкомітетом через DFB та ФІФА?

Гартмут Пірль: Саме так. Перед конкурсом ми міркували так – ми маємо виставити напоказ наші сильні сторони, а які вони? Це, по-перше, виразна спортивна орієнтація готелю, тому що в «Seminaris» завжди зупинялися футболісти, гребці на каное, дзюдоїсти, легкоатлети. По-друге, ми поблизу великого спорткомплексу – олімпійської бази в Потсдамі. Там є стадіон, перевдягальні кабінки, глядацькі трибуни, усе, що потрібно для тренувань команд. І це на відстані лише у тисячу метрів по прямій. Такою була наша велика перевага.

DW: Олімпійська база «Luftschiffhafen» у Потсдамі – гучно звучить. Але відомо, що там не було навіть нормального футбольного поля. І вихід все одно знайшли. Поряд із незначною перебудовою стадіону олімпійської бази, на ньому застелили абсолютно нове зелене покриття, місто знайшло для цього чималі кошти. І це за якісь три місяці до початку ЧС…

Гартмут Пірль: Так, і цим усе не обмежилося. Ми заручилися підтримкою міста, його відповідальних осіб, бургомістра, міської ради, також політичних партій. Ми їм заявили, що як готель хочемо приймати в себе учасників Чемпіонату світу з футболу. І спитали: ви готові надати в розпорядження стадіон? Безкоштовно! Ви готові надати глядацькі трибуни, оформити спільно з нами фан-зону, створити «олімпійське селище» для відповідної команди в центрі міста? Це могло бути італійське, французьке селище. Виявилось – українське. І тут Потсдам мав зробити усе можливе для України. Щоб, з одного боку, тут добре почувалась українська збірна, а з другого – українські фани у Потсдамі.

Шматочок України у Потсдамі

DW: Такий масштаб попередніх приготувань просто не вкладається в уяву. Коли 9 червня 2006 року нарешті заїхали гравці, місто вже було не впізнати – новісінький стадіон, святкова ейфорія на вулицях…

Гартмут Пірль: …Ми провели велике громадське тренування, куди запросили також потсдамців. Тимощук, Шевченко, Воронін – суперзірки тодішньої збірної – порозминались на полі з м'ячем. І голкіпер Шовковський також. Атмосфера була пречудовою. До тренувань долучились мешканці Потсдама…

DW: На Маркт-платц, чи то пак в «українському центрі», для уболівальників була гаряча українська кухня. Протягом цілого місяця. Її ж готували для футболістів у вашому готелі.

Гартмут Пірль: Звичайно, в нас не виходило з голови: що хотіли б отримати в нас українці? Українську кухню. Ми вздовж і поперек переписали меню, провели курси української для своїх співробітників. Щоб вони могли привітати гостей не російською, а українською. Не «доброє утро», а «доброго ранку». Щоб могли спитати, чи вам сподобалась їжа і так далі. Настрій був прекрасним, співробітники – у захваті. Фани стояли біля дверей, чекаючи автографів, а гравці почувалися дуже добре.

DW: Яке значення зрештою мав прийом збірної для Вашого готелю і міста?

Гартмут Пірль: У Потсдамі раніше навіть не проходили футбольні матчі – не було стадіону. Але ми розташовані неподалік від Берліна, від великого Олімпійського стадіону. Завдяки тому, що в Потсдамі проживала національна збірна України, причому майже чотири тижні, місто перебувало в центрі уваги ЗМІ з усього світу. Це мало всесвітній резонанс. І аж до вибування української збірної з чемпіонату, тобто аж до чвертьфіналу, Потсдам був постійно в центрі уваги преси, а таку увагу не придбаєш за жодні гроші. Ми як готель також отримали зиск від великого резонансу і діяльності преси.

І досьогодні, як показує, в тому числі, це інтерв'ю, ми відчуваємо це на собі. Тепер нас постійно згадують і називають не інакше як «готель Чемпіонату світу». Крім того, дуже багато українців приїжджали до Потсдама. Я хочу підтвердити це цифрами. Щонайменше 2,5 тисячі українців переночували у Потсдамі, щоб пожити в «готелі ЧС» і подивитися, де жили Шевченко, Воронін та Тимощук і що вони там бачили. І ми по-справжньому цим пишаємося. І як розпорядник готелю я б ще раз із величезним задоволенням прийняв у гості спортивну команду. Байдуже, футболістів чи представників іншого виду спорту. Це час та історія, які в жодному разі не хотілося б пропустити.

DW: Цікаво, а чому команди обрали для своїх тренувальних баз 31 місто в західній частині Німеччини і лише одне - в східній, у колишній НДР?

Гартмут Пірль: Більшість міст-господарів чемпіонату світу 2006 року розташовувалися в Західній Німеччині. Лише два в східній – Берлін та Лейпциг. Через це й штаб-квартири команд були сконцентровані на заході. Хоча німецька збірна була в готелі-замку «Ґрюневальд» у Берліні, ну, в них були свої міркування – ми збираємось виграти ЧС, а фінал відбудеться в Берліні, тож будемо мешкати в Берліні.

DW: Схожа ситуація тепер з Євро-2012 в Україні та Польщі, коли команди-учасниці сконцентровані на заході – у польських містах. Як би Ви це пояснили?

Гартмут Пірль: Чотири міста приймають Євро в Україні, чотири у Польщі. 50 на 50. Ігри розподілені приблизно порівну. Що сказати? Напевно, поляки виявились розумнішими. Поляки взагалі дуже кмітливі. Це я точно знаю. В мене є багато друзів з Польщі. (Сміється).


Жаби у програші не винні


DW: Епізод, який найбільше запам'ятався Вам на ЧС-2006?

Гартмут Пірль: Найкумеднішим епізодом було…тільки він радше не проукраїнський, а антиукраїнський. Розповісти?

DW: Гаразд, розповідайте.

Гартмут Пірль: Отже, ми приймали Україну з першого ж дня ЧС. І перша гра пройшла проти Іспанії. Вона відбувалась у Лейпцигу. Україна з тріском програла Іспанії в дебютній грі – 4:0. Це було великою поразкою. І відбувається прес-конференція. Чому Україна програла? Як я вже казав, гра була у Лейпцигу. І вони кажуть: в нас є тренувальна база, вона у Потсдамі, на озері, в чудовому місці. Але жаби квакають так гучно, що не можна спати. (Сміється). Наскільки я пам'ятаю, це був Шовковський. І от про одне він забув. Щоразу, коли команда збирається на гру, вона повинна для звикання і акліматизації прибути до міста, де відбудеться ця гра, щонайменше за день. Тобто, вони не ночували у Потсдамі перед грою. Вони ночували в Лейпцигу. А в Лейпцигу вони жили в центрі міста навпроти центрального вокзалу. І там справді було шумно, тому що в Лейпцигу на вулицях дуже гамірно. Але жаби однозначно були не винні в тому, що українці програли іспанцям у Лейпцигу 4:0. А програли вони з простої причини – тому що були погано підготовлені.

Інтерв'ю записав Захар Бутирський
Редактор: Євген Тейзе