Долею людей, які пройшли через полон під час війни на сході Україні, зацікавилась Парламентська асамблея Ради Європи (ПАРЄ). Нині в Україні перебуває з візитом доповідачка ПАРЄ з цього питання латвійська депутатка Неллі Кляйнберга. Вона відвідає не лише Київ, але також побуває на сході України, зокрема, в Сєверодонецьку. Зібрані нею матеріали та факти ляжуть в основу доповіді, яку планується винести не розгляд ПАРЄ в червні наступного року. В інтерв'ю DW Неллі Кляйнберга поділилась своїми першими враженнями від побаченого в Україні.

DW: Пані Кляйнберга, з яких зустрічей ви почали збирати факти для своєї доповіді?

Неллі Кляйнберга: У Києві я зустрічалася з представниками неурядових організацій і отримала від них багато цікавої і корисної інформації. Спілкувалася з представниками ОБСЄ і Червоного Хреста, і вислухала їхнє бачення щодо проблеми полонених. Підхід цих організацій, я сказала б, дещо обережний. Але найемоційнішою була зустріч з двома хлопцями, які побували у полоні проросійських сепаратистів. Я була вражена, коли дізналася від них, що після того, як їх було звільнено, держава фактично кинула їх напризволяще. Один з хлопців за освітою - лікар, проте всі документи, які це підтверджують, залишилися на території, яка перебуває під контролем бойовиків. Отже він не може знайти роботу за спеціальністю. Це лише маленький нюанс, а їх - дуже багато, і це не може не хвилювати. Я психологічно перевантажена почутим і побаченим в Києві. Мушу визнати: коли я бралася за роботу над цим звітом, то не уявляла, скільки тонкощів і деталей має проблема полонених.

А в чому, на ваш погляд, повинна виявлятися турбота держави про колишніх полонених?

Цим людям необхідна психологічна реабілітація, соціальна допомога у вирішенні побутових питань, статус від держави, яку вони захищали. Не менш важливо для них є підтримка та визнання суспільства. Щоправда, Україна вже створила центр сприяння обміну полоненими. Це важливий, але тільки перший крок. Держава зобов'язана допомогти цим людям. А після моїх зустрічей у Києві у мене склалося враження, що вони нікому непотрібні. Ці люди пройшли крізь пекло, їхнє життя врятовано, але воно для них зупинилося. Один хлопець сказав мені: краще було б повернутися назад у полон, бо там ти знав, хто твій ворог і з ким треба воювати. А тут він не знає, до кого звертатися по допомогу, бо всі його прохання залишилися без відповіді, хоча від дня його звільнення вже минув рік.

У вашому звіті говоритиметься і про цивільних осіб, і про військових, які побували в полоні?

Так. Крім того, не лише тих, хто бореться на стороні України, а й тих, хто підтримує проросійські сили в Донецькій і Луганській областях. Цих полонених небагато, але вони є. Адже я як доповідач ПАРЄ оцінюю ситуацію з нейтральної точки зору.

Чи можна говорити про військовополонених, якщо війна, яка триває в Україні, офіційно не оголошена?

Міжнародна термінологія у таких ситуаціях використовує поняття як "місцевий конфлікт" чи "сепаратистські заворушення". Проте є вагомі докази, що люди, які воюють на Донбасі, - військо, яке веде воєнні дії. Тому, гадаю, ми можемо використовувати термін "військовополонені".

Пані Кляйнберга, чи матимете Ви можливість зустрітися з людьми, які перебували у полоні збройних сил України чи поїхати на неконтрольовані українським урядом території, щоб побачити, де і в яких умовах бойовики утримували українських бійців?

Такої можливості я, звичайно, не матиму. Я перебуватиму приблизно в 60 кілометрах від зони конфлікту. Проте я гадаю, що за розповідями очевидців я отримаю більш-менш реальну картину. Для мене важко уявити, як у 21 столітті, коли права людини є наріжним каменем у діяльності чи не всіх міжнародних організацій, людей беруть в полон, утримуючи їх довгий час навіть не в тюрмах, а в підвалах, гаражах, приміщеннях і умовах, які абсолютно не пристосовані для людського існування?! Процес обміну полоненими - дуже важливий, але не менш важливо продовжувати шукати тих людей, які вважаються безвісти зниклими. Адже є ймовірність, що вони живі. А за цим терміном "безвісти зниклий" стоїть конкретна людина, яка має родину і близьких.

Чи згадуватимете Ви у своєму звіті про Надію Савченко, Олега Сенцова та інших українських активістів, які незаконно ув'язнені російською владою?

Так, їхні імена будуть у моїй доповіді. На засіданні міграційного комітету ПАРЄ я озвучила своє бажання відвідати Надію Савченко та Олега Сенцова у російській тюрмі. Але не думаю, що російська влада надасть мені можливість зустрітися з ними, оскільки делегація РФ у ПАРЄ фактично припинила свою співпрацю з асамблеєю.

Чи є маєте Ви дані, скільки людей побувало в полоні внаслідок конфлікту в Україні?

Поки що я не можу їх оголосили, бо дані, які мали ми, і ті, які надали нам українські неурядові організації, відрізняються. Але у доповіді я наведу уточнену й узгоджену статистику. Я дуже сподіваюся, що моя доповідь не стане ще одним черговим звітом, який так і залишиться на папері. Після почутого і побаченого в Україні я думаю, як нам не забути про цих людей і як їм допомогти. Тим більше їх не так багато. Їх не тисячі, як думали спочатку. І держава повинна допомогти такій невеликій кількості людей у вирішенні їхніх повсякденних потреб і проблем.