Китайсько-німецькі бізнес-зв'язки з початку дев'яностих активно розвиваються. За ці роки Китай став найбільшим торгівельним партнером Німеччини за межами ЄС, тоді як Німеччина - першим для Китаю у Євросоюзі та шостим у світовому масштабі.

За даними німецької Торгівельної палати у Китаї, майже половина імпорту з Євросоюзу до КНР припадає на Німеччину, чверть китайських поставок до ЄС направляються до Німеччини. Спільна торгівля у 2015 році сягнула 163 мільярдів доларів США, кажуть дані німецького статистичного відомства. Водночас німецько-китайська торгівля дещо затьмарюється суперечками довкола експорту китайської сталі до ЄС, а також вимогами Пекіна визнати його ринковою економікою.

Після нещодавних переговорів прем'єра Китаю Лі Кецяна та німецької канцлерки Анґели Меркель Берлін пообіцяв підтримати Пекін у прагненні отримати статус ринкової економіки. Хоча Меркель і визнала, що Німеччина й Китай дедалі більше стають конкурентами на глобальному ринку. Китайці ж неспішно починають інвестувати у німецькі фірми - але приводів для паніки в цьому не має, вважають дослідники.

Що б ми собі не думали, "китайці часто приходять, мов лицарі у сяючих обладунках", каже професор Університету Оснабрюка Мартін Франц. Разом із Себастьяном Генном (Університет Єни) і Йоргом Вайнґартеном (консультант PCG) він дослідив інвестиції країн групи БРІК (Бразилія, Росія, Індія, Китай) у Німеччину. За його підсумками у червні опублікували фінальний звіт.

Китайський бізнес у ФРН лишається німецьким

"На початку проекту ми очікували, що часто стикатимемося з негативними наслідками для придбаних фірм", - каже він. Виявилося, що менеджери, наглядові ради і профспілки цілком позитивно дивляться на прихід китайців. Вони уможливили розвиток, який раніше видавався недосяжним: у 60 відсотках випадків придбані фірми були у скрутному становищі чи навіть на межі банкрутства.

Працівникам нові власники також не завдавали клопотів. Принаймні поки що. Часто з ними домовлялися про збереження місця виробництва та гарантії працевлаштування. Стажери, які починали при старому власникові, могли продовжити своє навчання. Нові власники зберігали й членство в асоціації роботодавців. "Китайські інвестори не хотіли справляти негативного враження чи когось лякати", - каже Франц. "Як відомо, німецький менеджмент має відносно високі оцінки, тоді як китайцям бракує міжнародного досвіду (...) У більшості випадків фірмами й надалі керують німці, у щоденній роботі мало що змінилося". Клієнти після початкового скепсису побачили, що фірми лишилися німецькими та з німецькими стандартами.

Стратегія двох брендів

Німецькі ноу-хау, звісно, цікаві німецьким материнським компаніям, каже Франц. Та це не значить, що патенти просто передадуть центральному офісові, щоб така ж продукція вироблялася у Китаї, вказує економіст. За його словами, якщо материнська та дочірня компанія раніше були конкурентами, тепер же використовуватиметься стратегія двох брендів. Німецький продукт стане преміум-маркою, китайський - дешевшою альтернативою, додає дослідник.

Те, що виробництво залишилося всередині країни, а дослідження та розробки навіть розширили, Олівер Емонс вважає новою стратегією китайських інвесторів. Він є експертом близького до профспілок Фонду Ганса Беклера і спеціалізується на участі працівників в управлінні компанією. Емонс досліждував проблему поглинання середніх фірм.

Стратегія базується на розумінні двох речей: "З одного боку, на тлі внутрішньої та міжнародної конкуренції китайські фірми потребують кращої й ефективнішої структури витрат, з іншого - далеко непросто взяти й перевести бізнес в іншу країну на кшталт Китаю. Корпоративна культура, процеси й працівники - запорука реального успіху німецьких компаній", - каже Емонс.

Типова крива здобуття досвіду

Тугі гаманці інвесторів з Далекого Сходу дозволяють пояснити директиву китайського керівництва під назвою "Going Global" - "вихід на міжнародний рівень". Світову експансію воно стимулює доступними кредитами. Інвестиції в певних країнах Пекін підтримує і завдяки митним та податковим преференціям. Німеччини це стосується в електротехніці, автопромисловості, машинобудуванні, еко- та енерготехнологіях, а також у розробці нових матеріалів - держава визнала їх привабливими цілями. Крім того, окремі китайські підприємства настільки потужно зростають на батьківщині, що інвестують за кордон лише частину, в тому числі для розподілення ризиків.

Спершу їхні інтереси торкалися менш розвинених країн, потім вони пішли і до потужних економік. На прикладі китайського виробника побутових приладів MIDEA, який зараз прагне придбати німецького конструктора промислових роботів Kuka, Франц показує типову криву досвіду, якого набували китайці: "MIDEA спочатку ввійшов до В'єтнаму, Білорусі, Єгипту, Бразилії, Аргентини, Чилі та Індії, і лише зараз почав інвестувати в промислово розвинені країни".

Справжнього випробовування ще не було

Чому ж саме до Німеччини? Емонс наводить кілька важливих причин: високий рівень розвитку технологій, захист прав, якість робочої сили, потужність ринку, центральне розташування у Євросоюзі, а також сильна валюта і позитивний імідж країни. Водночас окремі німецькі фірми середнього розміру самостійно шукали собі інвестора й звернули особливу увагу на китайський ринок. Цей ринок стає для них дедалі більш важливим, але закріплення на ньому бракує потужного місцевого партнера.

Китайські інвестори суттєво відрізняються від так званої "фінансової сарани". Вони ставлять перед собою довгострокові цілі, вливають спершу чимало грошей у підприємства. Проте справжнього випропобувавання, внаслідок якого можна було б перевірити надійність китайських інвестицій, ще не було, зауважує Емонс. Таким тестом могло б стати, скажімо, охолодження кон'юнктури, яке б серйозно зачепило німецьку "доньку" чи китайську "матір". Тоді стало б зрозуміло, наскільки стійкими є домовленості.