34-річний Павло Ар’є в конкурсі Вісбаденської Бієнале увійшов до двадцятки кращих молодих драматургів. Нещодавно в Україна вийшла друком друга книга його п’єс «Форми». А у Бонні успішно завершилася виставка його робіт та інсталяцій.

Колишній львів’янин, Ар’є вже шість років мешкає у Німеччині. Каже, що саме життя в еміграції дало імпульс творчості. Утім, за кордоном довелося починати з нуля. «Такої брудної, принизливої роботи, як у Німеччині, я ніколи не робив. При тому, що я людина з не одною вищою освітою... Перша моя робота була в ресторані, допомагав на кухні. Приходив додому – такий відчай був. А ще треба було вчитися, часу не вистачало».

«Доведу, що не лайно»

Павло приїхав до Німеччини на навчання і шукав будь-якої можливості «утриматися». Каже, що відчув на собі усі «принади» еміграції: спершу був і мовний бар’єр, вражала німецька бюрократія. Кілька разів навіть збирав валізи – додому. Та ще й друзі пропонували цікаву роботу в Україні. Утім, вирішив усе ж залишитися. «Всі мені кажуть: ти що, здурів? Чого ти там? Повертайся, в нас тут є класна робота для тебе. А я кажу – ні, я спершу тут доведу, що я не лайно, а потім можу повернутися».

Павло розповідає, що попри всі труднощі й значну конкуренцію йому нині легше реалізувати себе, саме живучи в Німеччині. Приміром, німецький театр більш відкритий до експериментів і новацій, ніж більшість театрів в Україні. Для будь-якого митця важко переоцінити можливість вільно пересуватися – і брати участь у відомих фестивалях і визначних культурних подіях. «Від цієї свободи пересування, коли за перший рік-два я відвідав майже всі країни Європи. Ця свобода мистецтва, свобода поглядів зовсім інший вогонь в очах у людей – це дуже помітно. І це вражає. Коли людина отримує свободу, вона ні за що не віддасть її».

Не іммігрант

Життя за межами України змінило його ставлення як до світу, так і до самого себе. Кілька років Павло вже вегетаріанець, каже, що Німеччина зробила його більш організованим. Утім, він вважає себе насамперед українським митцем. Постійно бере участь в українських творчих проектах і фестивалях, підтримує стосунки з колегами в Україні. «Мені ріже вухо, коли кажуть «імміграція». Дві години літаком – і я вдома. Просто я живу в іншій країні, але все ж таки я не іммігрант».

В епоху інтернету, каже Павло, він майже не відчуває відриву від України. Утім, відрив існує в іншій площині: культурний простір у Німеччині більш насичений, жвавий. Тут висока конкуренція, але й більші можливості реалізуватися. Утім, Німеччина – це не самоціль. Якого б успіху не досяг Павло за кордоном, він мріє колись таки повернутися і працювати в театрі його мрії – відкритому для експериментів, новацій, пошуку. Українському театрі.

Автор: Марина Грицай
Редактор: Христина Ніколайчук