У 2002 році німецький депутат Ґерт Вайсскірхен, будучи головою комітету ПА ОБСЄ з демократії, прав людини та гуманітарних питань, вручив журналісту Павлові Шеремету Премію ОБСЄ за журналістику та демократію. Колишній член Бундестагу в інтерв'ю DW згадує про Павла Шеремета, якого було вбито у Києві 20 липня.

DW: Розкажіть, як Ви познайомилися з Павлом Шереметом. Я так розумію, це сталося у 2002 році?

Ґерт Вайсскірхен: Справді, 6 липня 2002 року від ОБСЄ ми йому вручили Премію за журналістику та демократію - за те, що він був непересічним журналістом. Він хоробро повідомляв про білоруські реалії, не прикрашаючи їх. Для нас це було підґрунтя вшанувати його особливим чином.

Як би Ви могли охарактеризувати Шеремета як журналіста?

Як журналіст, він дуже мужньо ставив усі питання, які вважав за потрібне, будь-кому, незалежно від того, яке становище ця людина займає у суспільстві чи яку посаду в уряді.

Демократичного журналіста відзначає те, що він прямо, критично, хоробро питає не про те, хто ця людина, а про те, що вона робить, а також ставить собі запитання, як він може допомогти суспільству, в якому живе, висвітлюючи правду. Шеремет завжди знав, що він при цьому мав перевірити усю інформацію. І йому йшлося передусім про викриття проблем.

Яку роль, на Вашу думку, грав Шеремет для України, Білорусі та Росії - країнах, де він працював?

Як громадянин Росії він був дуже критичним до всіх проявів корупції та намагань з боку влади дезінформувати людей. Він намагався не допустити, щоб країни, про які він писав, зокрема, три названі Вами, потонули в небезпечних традиціях, які там досі є заразними і частково повертаються. Він помічав це з гострою спостережливістю і не боявся вголос говорити про те, що його непокоїло.

Оскільки Ви знали Шеремета особисто, то чи могли б Ви розповісти, якою він був людиною?

В журналістику він прийшов молодим, спершу в Мінську, та швидко зрозумів, що йдеться не про те, щоб зробити кар'єру. Як він нам одного разу розповів, він більше хотів бути банкіром, але коли побачив, що відбувається у Білорусі, то без довгих роздумів сказав: я маю писати про те, що я дізнаюся і що я критикую. І це стало моментом народження непересічного і талановитого журналіста, який всією своєю роботою показав, що можливо поєднати дві речі. А саме, по-перше, здатність дуже точно розшукувати інформацію, по-друге, викладати це такою мовою, яку би люди могли добре зрозуміти. І тоді додається третій момент: він не був таким собі берсерком, який зневажає людей чи став циніком. Натомість у Шеремета було яскраво виражене відчуття, що людина має робити все, аби суспільство, в якому вона живе, зробити більш людяним. Звісно, це його дуже швидко поєднало з іншими журналістами, які так само думали, як і він.

Можна сказати, що він був наступником Георгія Гонгадзе, якого також убили, і якому ми також, хоч і посмертно, присудили Премію ОБСЄ за журналістику та демократію (у 2001 році - Ред.). Шеремет представляв традицію, яка завжди вбачала між журналістикою і демократією дуже тісний зв'язок. Ця традиція пов'язана з Адамом Міхніком (польський громадський діяч та інтелектуал, головний редактор Gazeta Wyborcza - Ред.) або Тімоті Гартоном Ешем (британський науковець, оглядач та колумніст - Ред.). Шеремет представляв традицію чесної та хороброї журналістики, яка водночас ставить собі за мету сприяти демократії. І він робив це взірцево.

Чи могли би Ви розповісти якусь особисту історію про Павла Шеремета?

Так. Нагороду ми вручали йому в Берліні. Шеремет ішов будівлею Рейхстагу, яку парламентарі незадовго до того, у 1999 році, перейняли як робоче місце. І він дуже сильно здивувався, побачивши у Рейхстазі написи на стінах, які залишили там червоноармійці.

Могли би Ви уточнити, що саме його здивувало?

Я так розумію, його здивувало, що графіті там залишилися досі - не всі, але значна частина. Наскільки я це можу прокоментувати, його вразило, що Бундестаг ці написи воліє зберегти як історичні свідчення.

І наостанок я маю сказати: мені надзвичайно шкода, що цього кмітливого й розумного журналіста більше нема з нами - на жаль, так само, як і багатьох інших його колег, котрі були вбиті в Росії і також в Україні. Однак демократичну журналістику вбити неможливо!