DW: Пане Онишкевич, наскільки, на Ваше переконання, важливою може стати роль України в системі європейської безпеки?

Онишкевич: Я думаю, що це – дуже важливо з точки зору євроатлантичної безпеки, а також з точки зору Європейського союзу. Адже всі великі країни-члени ЄС є одночасно й членами НАТО. А це, принаймні потенційно, забезпечує ефективнішу співпрацю між Унією та Північноатлантичним Альянсом. Звичайно, в ЄС є кілька країн, котрі на входять до військового блоку, це: Швеція, Фінляндія, Кіпр, Мальта, Австрія та Ірландія. А це – країни відносно не надто потужні. Україна ж володіє величезним потенціалом і могла б принести чимало користі Альянсу. І її членство було б корисним з точки зору оборонної політики Європейської Унії і з точки зору відносин між ЄУ та НАТО. У цьому сенсі було б краще, якби Україна стала членом НАТО. Водночас значно краще для системи безпеки, коли немає такої великої країни, котра залишається «за бортом».

Тобто перетворюється на «буферну зону»?

Можна назвати й так. Така країна лише б розхитувала човен спільної системи безпеки. Свого часу, коли ми в Польщі дискутували про те, що робити з нашою відвойованою незалежністю після 1989-го року, то ми зразу виключили можливість залишатися в такій «буферній зоні». Ми відкинули російські пропозиції про те, щоб нам було надано так звані перехресні гарантії безпеки - одночасно Росією і НАТО. Ми вважали, що Польща між Росією та НАТО перетвориться на територію сутичок інтересів і впливів двох військових сил. Для нас значно краще перебувати у великому військовому блоці й мати вплив на його діяльність, аніж бути зовні цього блоку й не мати жодного права голосу.

Нинішнє керівництво України відійшло від того шляху, який вів до НАТО. Чи це не вплине негативно на загальну систему європейської безпеки?

Поки що якоїсь серйозної безпеки не виникло. Але для нас не зовсім зрозумілим залишається те, якою є думка нового президента у цій справі. Ми добре пам’ятаємо, що свого часу Янукович і його партія підписували різноманітні документи, де він репрезентував себе як прихильник входження України до Альянсу. У зв’язку з цим я передбачаю два варіанти: або президент є переконаним протвником входження в НАТО і нині й у минулому, або просто він відклав можливість вступу до НАТО у шухляду й на даний момент репрезентує себе прихильником позаблокового статусу України. Якщо це так, то навіть з прагматичних міркувань можна було б зрозуміти його позицію, яка, нібито, й не є досить зрозумілою, але використовується тому, що українське суспільство ще не є готовим до членства в НАТО. Але все це може швидко змінитися, треба лише щось робити в цьому напрямі. В Україні просто треба проводити відповідні громадські дебати, демонструвати, чим є НАТО, переконувати, що це – аж ніяк не агресивний блок. І таким чином готувати суспільство до членства. Тож побачимо. Поки що мені здається, що для деяких країн Європейської Унії (я скажу це щиро), котрі боялися кинути виклик Росії через зближення з Україною, ситуація стала простішою. Але можу вас запевнити, що серед цих країн немає Польщі.

Чи можна прогнозувати, що тепер співпраця у сфері безпеки між Україною й Польщею трохи пригальмується?

Я б виступав за те, щоб ця співпраця й надалі розвивалася. Але окрім того, є ще одна можливість. Звернімо увагу на Швецію, котра під час Холодної війни не була членом НАТО, але дуже тісно співпрацювала з Альянсом. Україна могла б скористатися такою практикою. Питання лише полягає в тому, чи вона захоче.

Розмовляв Любомир Петренко

Редактор: Євген Тейзе