Письменниця і журналістка, лауреатка Пулітцерівської премії Енн Еплбаум у рамках міжнародного фестивалю "Книжковий Арсенал", який відкрився 30 травня у Києві, презентувала українськомовне видання своєї книги про Голодомор "Червоний голод. Війна Сталіна з Україною". Авторка поділилася у розмові з DW своїми думками про те, чому визнання Голодомору на міжнародному рівні є важливим і якими є підстави називати його геноцидом українського народу.

DW: Пані Еплбаум, чому вас зацікавила тема Голодомору 1932-33 років в Україні?

Енн Еплбаум: Мої дві попередні книжки були про злочини Сталіна. І я дійшла висновку, що тема Голодомору в Україні потребує більших пояснень. Крім того за останні кілька років українські історики та архівісти провели надзвичайну за обсягом роботу, виявили багато нової інформації про голод в Україні. Я вирішила, що ця тема варта того, щоб її вивчити. Остання значна книга про Голодомор, створена не в Україні, була написана Робертом Конквестом у 80-их роках минулого століття  (йдеться про книгу британського дипломата та історика Роберта Конквеста "Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор". - Ред.). Для західної аудиторії важливо зрозуміти, що Голодомор - це був штучний голод, який трапився не через погані погодні умови і не через колективізацію. Він настав через те, що групи людей ходили від хати до хати, конфісковуючи їжу. І це відбувалося саме в Україні, а не в інших частинах Радянського Союзу. Тобто це був навмисний спосіб убивства людей. Моя книжка насправді про те, чому це трапилося, і вона починається не з подій 1932 року, а з 1918-го, у ній пояснюється, що Україна була проблемою для Сталіна. Оскільки ідея української державності була неприйнятною для більшовиків,  вони використали Голодомор 1932 року як нагоду знищити якомога більше українців.

Які джерела ви використовували під час роботи над своєю книгою?

Я головним чином використовувала архівні джерела в Києві та деяких інших українських містах. Також матеріали, які були зібрані на Заході, мемуари та спогади, зібрані у 40-50-их роках минулого століття. Я використала чимало і вторинної літератури, тобто документальних книг про Голодомор, написаних українськими, американськими та європейськими істориками. 

Що вас найбільше вразило під час роботи над цією темою?

Найважче було читати особисті історії конкретних людей, спогади тих, хто були дітьми у час тих подій. Описи про те, які особистісні зміни відбуваються з людиною внаслідок голоду було особливо важко сприймати. У книзі є глава під назвою "Голод", у якій йдеться про те, що відбувається у фізичному та психологічному сенсі з людьми, коли вони не мають їжі, про те, на які злочини вони готові піти, від крадіжок до канібалізму, описується те, як люди намагалися вижити, що їли. Це, як на мене, найбільш вражаюча та найважча частина книги.

Як ви знаєте, українські дипломати працюють над тим, щоб на міжнародному рівні Голодомор було визнано геноцидом українців. Чи вважаєте ви таке визнання важливим для України?

Моя книга - історична, а термін "геноцид" - юридичний,  проте у загальному розумінні слово "геноцид" абсолютно відповідає тим подіям, які я описую. Так, я вважаю, що визнання на міжнародному рівні цього факту є важливим, для того, щоб люди розуміли, що відбувалося з Україною у ХХ сторіччі і щоб трагедія Голодомору стояла поруч з іншими світовими трагедіями того періоду. Тож українські дипломати праві у своєму намаганні домогтися міжнародного визнання Голодомору.

Наскільки я зрозуміла, ви прийшли до висновку, що Голодомор в Україні був геноцидом?

Так, це був геноцид у тому значенні, що Сталін намагався знищити людей тільки тому, що вони були українці. У цьому визначенні це був геноцид.

Чому на вашу думку сьогоднішня російська влада заперечує Голодомор?

Путін все ще вважає Україну частиною Росії, він не визнає її суверенітету і права українців мати власну державу. А Голодомор був спробую підірвати суверенітет України. Крім того, Путін - колишній офіцер КДБ, який продовжує ідентифікувати себе з цією службою. І тому він ігнорує чи применшує всі ті злочини, які так чи інакше асоціюються з КДБ.

Ви та ваша родини живете у Польщі і знаєте, що останнім часом українсько-польські відносини переживають певну напругу через різні трактування історичних подій.

Так, це дуже дурна ситуація.

Чи не збираєтеся ви присвятити цій темі свою наступну книгу, щоб зняти цю напругу?

(Сміється) Ні, я не хочу писати книгу про Україну та Польщу. Але, на мою думку, важливо пам’ятати, що Україна та Польща ще п’ять років тому не мали цієї проблеми. Історичні факти не змінилися, але з’явилися люди, які хочуть їх використати з політичних міркувань, і це люди з Польщі, України та Росії. Гадаю, Росія відіграла не останню роль, намагаючись підігріти напругу між польськими та українським націоналістами, успішно маніпулюючи цими групами. Проте відповідальні люди у цих країнах повинні розуміти, що Польща і Україна мають так багато спільного, у тому числі й історичного досвіду - нацистська та радянська окупація -  і як союзники  вони будуть здатні набагато ліпше захищати свої демократію та суверенітет.