Старі холодильники, пральні машини, комп'ютери, телефони, відпрацьовані батарейки тощо - куди дівати цей непотріб? З такою проблемою стикається чи не кожен українець. Нині всі ці відходи просто вивозяться на сміттєві полігони, де вони роками накопичуються. Скільки такого е-сміття українці викидають щороку, статистики немає, оскільки немає й обліку відпрацьованого електронного та електричного обладнання. Євросоюз запропонував Україні допомогу у розробці системи управління відходами електронного і електричного обладнання та елементів живлення, яку нещодавно презентувало міністерство регіонального розвитку та будівництва України. Система передбачає створення реєстру виробників та імпортерів електрообладнання, які будуть зобов'язані подавати офіційні звіти про те, скільки такого обладнання та батарейок вони виробили, продали та утилізували.

Відходи забиратимуть мережі

Відповідно до запропонованої системи роздрібні торговельні мережі  будуть зобов'язані приймати  відпрацьовану побутову техніку, батарейки, автомобільні акумулятори безпосередньо у магазинах. Також вони будуть повинні забирати у споживачів стару велику побутову техніку при купівлі та доставці споживачеві нової техніки такого ж типу або зі схожими функціями. Окрім цього, у містах та райцентрах мають бути створені муніципальні - як стаціонарні, так і мобільні - пункти збору старої побутової техніки, куди споживачі повинні будуть зносити старі праски, міксери, пилососи, лампочки тощо. Звідти їх забиратимуть та утилізовуватимуть компанії, які спеціалізуються на переробці таких відходів. 

Оплачуватимуть утилізаційні послуги "організації розширеної відповідальності виробників" (ОРВВ). По суті це добровільні об'єднання виробників та дистриб'юторів електронного і електричного обладнання, які акумулюватимуть гроші на подальшу утилізацію своїх товарів. Вони не отримуватимуть прибутку. Таких ОРВВ може бути кілька на країну. "Їхню діяльність жорстко контролюватиме держава, аудит роботи таких об'єднань проводитимуть іноземні аудиторські компанії", - пояснила DW постійна радниця проекту ЄС з впровадження системи управління відходами електронного та електричного обладнання в Україні Еліна Велінова.

Хто оплачуватиме утилізацію?

Вартість утилізації такого обладнання закладатимуться у його ціну, тож за неї сплачуватиме споживач, купуючи новий електронний чи електричний пристрій, наголошує начальник управління благоустрою територій та комунального обслуговування міністерства регіонального розвитку та будівництва України Максим Барінов. Він зауважує, що спеціалісти його міністерства ретельно вивчили досвід функціонування моделей утилізації електронного та електричного сміття в Австрії, Франції, Іспанії та Бельгії та взяли з кожної з цих систем найкраще. "В Україні буде комбінована система. Просто скопіювати все в іншій країні не можна. Треба, аби ця система могла працювати в українських реаліях з урахуванням рівня розвитку країни та споживання", - каже Барінов.  

За словами Велінової, те, що споживач платить за утилізацію е-сміття, передбачено рамковою директивою ЄС щодо відходів. Тому, якщо українці хочуть жити у європейській країні, то мусять оплачувати утилізацію старої техніки. "Це європейська модель. Якщо я хочу новий лептоп чи телефон, то мушу оплачувати утилізацію мого старого. Це справедливо. Директива ЄС зобов’язує до цього, але в кожній країні є невеликі відмінності, зокрема, який процент закладається у ціну товару на утилізацію", - наголошує радниця.

Без стимулів

Стимулювання українських споживачів здавати е-сміття на утилізацію нова система управління електровідходами поки не передбачає. Її розробники впевнені, що має спрацювати свідоме ставлення громадян до довкілля. Сформувати його в українців мають масштабні інформаційні кампанії. Їх проводитимуть за ті ж гроші, які ОРВВ збиратимуть для утилізації застарілого обладнання. "Люди повинні розуміти, що це сміття забруднює довкілля, що це небезпечно. Так працює це в Європі", - каже Еліна Велінова. Однак чи спрацює в Україні?

У Всеукраїнській екологічній лізі переконані, що система не приживеться в Україні. "Людина вже раз заплатила за утилізацію, купивши обладнання, чому і за що бабся з села має вести у райцентр на утилізацію свій старий холодильник? Що її до цього спонукатиме? Тому все це викидатимуть на берегах річок, посеред міста і це ще більше забруднюватиме довкілля", - вважає голова організації Тетяна Тимочко.

Законодавства, яке б дозволяло реалізувати систему утилізації е-сміття, немає. Доцент кафедри управління національним господарством та економічною політикою Національної академії державного управління Олександр Ігнатенко переконаний, що писати його треба ретельно, до дрібниць продумавши всі деталі, аби система в Україні дійсно запрацювала. Він вказує на те, що на практиці застосувати запропоновану систему утилізації в селах буде проблематично через брак повноцінного доступу до пунктів збору старої техніки.

Ринок відрегулює

У мінрегіонбуді підрахували, що щорічно українці можуть віддавати на утилізацію до 40 відсотків старої техніки та батарейок. Утім, чи є в країні потужності для переробки такого обсягу е-сміття? Адже, за словами Ігнатенка,в Україні немає великих підприємств з утилізації електричних та електронних відходів. Є лише кілька підприємств з переробки акумуляторів чи ртутних ламп. Велінова переконує, що всі ці процеси відрегулює ринок. "Це ринкові процеси: будуть кошти, які сплачуватимуть споживачі, компанії, які їх акумулюють, то з'являться й переробні заводи, адже це прибуткова справа. Держава буде лише контролювати цей процес, аби не будо зловживань", - зазначає радниця. Вона вказує на те, що на першому етапі українське е-сміття можна буде утилізувати за кордоном, адже у ЄС діє розгалужена мережа спеціалізованих підприємств, які переробляють такі відходи з усієї Європи.

Еліна Велінова каже, що в Болгарії, звідки вона родом, систему управління відходами електронного та електричного обладнання почали розробляти ще на початку 1990-х і до сих пір ця система діє не ідеально. Вона закликає українців почати серйозно замислюватися над проблемами утилізації вже сьогодні, адже аналогічний процес займав в країнах ЄС щонайменше 10-15 років.