Сергій Жадан, український письменник з Харкова, лідер гурту "Собаки в Космосі". В липні Жадану присудили німецьку літературну та перекладацьку премію Brücke Berlin за роман "Die Erfindung des Jazz im Donbass" ("Винахід джазу на Донбасі", назва українського видання - "Ворошиловград"), який вийшов 2012 року в німецькому видавництві Suhrkamp. Вручення цієї премії Сергію Жадану та перекладачам Сабіне Штер і Юрію Дуркоту відбулось 1 жовтня в Берліні.

Deutsche Welle: Вам сьогодні вручають німецьку премію за книгу "Ворошиловград". Що це означає для Вас?

Сергій Жадан: Мені приємно, звісно, що відзначено українську книгу, книгу про Донбас. Можливо, хтось із місцевих читачів, прочитавши цей роман, спробує розібратися - що ж там насправді діється, на тому Сході. Література, зокрема, для цього й пишеться - щоби нагадувати про близьке та очевидне, те, що знаходиться поруч із нами, але чого ми вперто не помічаємо.

Ви з гуртом "Собаки в Космосі" приїхали до Німеччини з туром: Берлін, Мюнхен, Штутгарт, Кельн. Розкажіть, будь ласка, детальніше про нього.

У вересні ми відіграли близько півтора десятка концертів. Ми з "Собаками" минулого року почали працювати над альбомом "Бийся за неї", завершили його лише цього літа. Альбом видали у формі книги-коміксу. І вирішили презентувати: спочатку дали кілька концертів в Україні, а потім через Прагу поїхали до Німеччини. Ця частина нашого туру завершилася в Кельні. Попереду – концерти в Україні. Ми хочемо з’їздити на Донбас, пограти, де це буде можливо, а потім у нас кілька концертів у Центральній Україні.

Як вас зустрічали в Німеччині, які враження від туру?

Добре зустрічали, всюди була надзвичайно зворушлива і відкрита атмосфера, публіка хороша. Ясна річ, все це відбувалося на тлі подій в Україні. Говорили переважно про ситуацію на Сході, про війну в Україні. Мені здається, що сьогодні дуже важливо якось триматися разом, обмінюватися своєю енергією і підтримувати один одного. Багато хто вважає, що зараз не час для культури, не можна відволікатися на якісь культурні акції. Мені здається, це не так. Доки є можливість говорити, потрібно говорити.

Що саме Ви хотіли сказати німцям?

Під час туру ми хотіли нагадати, що в одній із європейських країн сьогодні ведеться кривава, цинічна, брутальна, неоголошена війна. Не потрібно про це забувати і заспокоювати себе різною інформацією про перемир’я, про внутрішній конфлікт, про те, що нас це не стосується, що це внутрішні проблеми України. Насправді, це не внутрішні проблеми України, і та війна, яка зараз там триває, вже стосується всіх. Можна, звичайно, заплющувати очі на це, можна відсторонюватися, не помічати того, що в Україні щоденно гинуть люди – і військові, і цивільне населення. Так чи інакше, ця ситуація сама собою не вирішиться, і її доведеться вирішувати всім разом.

Як Ви вважаєте, судячи з реакції людей, Вам вдавалося донести це до них?

Більшість людей на наших концертах знають, куди приходять. Але щоразу були ті, хто для себе щось відкривали. Можливо, саме для них і було найважливіше виступити та проговорити якісь речі. Це така маленька цеглинка в наш майбутній спільний будинок.

Політична проблематика постійно присутня у творчості "Собак у Космосі"…

Не так політична, як соціальна. Наприклад, про революцію ми говоримо давно. Для нас це не кон’юнктура, а тема, яка хвилює, якою ми переймаємось. Так склалося, що зараз про неї говорять усі. Ми ж почали говорити доволі давно - про революцію, необхідність системних соціальних змін у країні. Це тематика, яка не дуже широко представлена в українській культурі.

У чому, на Вашу думку, полягає політична та соціальна роль мистецтва?

Щонайменше, у фіксації подій, які відбуваються, в свідченнях про час, простір, епоху, історію. Час минає, країна живе своїм життям, відбуваються якісь драматичні події, і потім постане питання, а хто їх фіксував, що про них можна згадати. Тому зараз письменникам важливо й далі займатися своєю справою, не замовкати і не відмовлятися від своєї діяльності. Дуже просто запасти в зневіру, істерику, відчай, страх, апатію, замовкнути, злякавшись загального суспільного голосу, голосу війни, гармат. Потрібно говорити, доки в тебе є можливість, щоби потім твої свідчення можна було використати для розуміння і усвідомлення того, що з нами відбувалося.

А Ви зараз щось пишете?

Я постійно пишу, безперечно. Буквально вчора написав текст про поранених українських військових, які знаходяться в одному зі шпиталів Німеччини. Ми з музикантами провідали їх. Творчий процес є безперервним. Я зараз завершую книгу віршів та перекладів. Сподіваюся, вона вийде взимку. Хочу написати нову прозу. Ми з Собаками плануємо нові концерти.

А про що проза, про теперішні події?

Так, проза має бути про Донбас.

У чому Ви бачите вихід із конфлікту на Донбасі?

У завершенні війни та кровопролиття, відновленні законності та справедливості. У мене немає готового рецепта, як це зробити. Сьогодні, фактично, іде підміна поняття діалогу, коли є ніби якісь люди, які представляють інший бік, ту сторону, але, наскільки вони є самостійними, наскільки вони є в принципі здатними до розмови, до перемовин – незрозуміло.

Ви спілкуєтеся з багатьма людьми в Україні. Чи змінилося щось в їхньому сприйнятті нинішньої ситуації?

Я слідкую за настроями на сході України, в центрі України. Багато людей, які до цього ніколи серйозно не ставилися до свого громадянського статусу, до свого громадянства, раптом усвідомили, що вони є громадянами цієї країни, мають її паспорт, у них є ця країна, її незалежність. Але існує і небезпека цю незалежність втратити. Це усвідомлення дуже важливе. Шкода, що воно відбувається на тлі таких трагічних і катастрофічних подій, які відбуваються на сході України. Але так сталося, і треба виходити із ситуації, яка існує, із ситуації, яку нам великою мірою нав’язують.

А чи могло би прийти це усвідомлення без таких подій?

Навряд чи. Без цих подій ми б і далі жили в незрозуміло якій країні, з незрозуміло якою ідеологією, незрозуміло якою політикою, де частина громадян просто не розуміє, де вони живуть, як називається ця країна і для чого вона існує.

На Вашу думку, які ідеї можуть стати основою нової України.

Більшість питань та вимог, які піднімалися українською революцією, не виконані, не реалізовані. Це питання люстрації, боротьби з корупцією, системних реформ. Ніхто від цього не має відмовлятися, інакше все це не має жодного сенсу, і всі ті смерті та трагедії, що відбувалися, вони просто не будуть зрозумілі.

Ви є прихильником лівої ідеології. Що Ви можете сказати про сучасних лівих в Європі?

Частина лівих і надалі живе політичними реаліями ХХ століття, вони і далі живуть якимись химерами й ідеологемами троцькізму-сталінізму, співіснують із цим минулим, не розуміючи, що ситуація достатньо кардинально змінилася. Вони й далі стосовно конфлікту в Україні виходять з протиставлення Радянського Союзу чи пострадянського політичного простору і США. Натомість, в Росії фактично відновлюється імперська політика, шовінізм.

Чи можуть ліві подолати цей пережиток "холодної війни"?

Очевидно, можуть. Я розумію, що складно ламати стереотипи. Але це потрібно, якщо ліві й далі хочуть лишатися актуальними, і далі збираються на щось впливати та бути почутими. В такому разі їм слід переглянути деякі свої позиції. Українських лівих це стосується навіть більше. Очевидно, зараз буде визначатися майбутнє лівого руху в Україні.

Які ідеї можуть стати основою відродження руху лівих?

Ідеї соціальної боротьби та соціальних перетворень. Це ті питання, які не надто активно піднімалися на Майдані, не надто активно обговорювалися. Проте вони нікуди не зникали. Я не думаю, що люди, які виходили на площі та вулиці, робили це заради того, щоб замінити одних олігархів іншими, одних політичних шарлатанів - іншими. Я думаю, людям ішлося про системні зміни, а вони стосуються соціальної та економічної сфери перш за все. Тому у лівих величезне поле роботи в Україні, величезні можливості для маневру, для ведення своєї діяльності. Сподіваюся, вони зможуть знайти своє місце в суспільно-політичному житті України.

Під час дискусії в Кельні Ви сказали, що останні ілюзії з приводу Євросоюзу зникли в лютому. Ви вірите, що Євросоюз зможе вплинути на ситуацію?

Мені здається, якби Європа діяла більш послідовно, твердо і продумано, то не було б у нас вулиці Грушевського, вулиці Інститутської, не було б загибелі людей, не було б сотень загиблих і скалічених громадян України. Цілком можливо, що все це можна було вирішити в зовсім інший спосіб - без крові, без війни, без окупованих територій, без всього того жаху, який зараз відбувається на Донбасі. Тепер ми опинилися в цій ситуації, і маємо вирішувати її самі. Інша річ, що навряд чи ми самі зможемо з нею впоратися. Тому, хоче Європа цього чи не хоче, вона змушена буде реагувати на ситуацію в Україні.