Інколи достатньо лише одного слова і все вже сказано. Освенцім. Лише одна оця назва символізує увесь Голокост, усі шість мільйонів закатованих євреїв. А ще - усі ті мільйони інших людей, з 1933 по 1945 рік брутально вбиті нацистами.

Можна було б сказати: достатньо лише одного образу - і жахіття знову постає перед очима. Ворота концентраційного табору смерті Освенцім-Біркенау. А ще, залізнична колія перед ними. Решту додасть колективна пам'ять: потяги, вагони для худоби, напхані дітьми, жінками, молодими чоловіками, літніми людьми - які прибувають туди після дороги, яка тривала іноді дні, а іноді і тижні, животіючи у вагонах без води та їжі. В очах усе ще жевріє вогник надії.

Менґеле - ім'я жаху

Лише дехто з цих людей знали, що їх очікує в Освенцімі: смерть. Нерідко вона з'являлася одразу на пероні між двома залізничними коліями, так званою "сценою", в образі табірного лікаря Йозефа Менґелє - ще одне ім'я, яке одразу викликає асоціації. Естер Беярано, що пройшла через Освенцім, пригадує: "Отой доктор Менґелє одразу став перед нами, а тоді зробив жест рукою. Великим пальцем він вказував ліворуч чи праворуч. Якщо він вказував ліворуч, тоді ще була якась надія на відстрочку, якщо ж вказував праворуч, то це означало: тобі - газова камера."

Понад мільйон людей винищено в Освенцімі - більшість з них євреї, яких одразу після прибуття гнали до газових камер. Та крім них були ще поляки, сінті та роми - чоловіки, жінки та діти з усієї Європи.

Освенцім - символ усіх злочинів нацистів

Знищували людей не лише в Освенцімі. Майданек, Треблінка, Белжець та Собібор теж були "таборами смерті", у яких людей вбивали, немов на заводському конвеєрі. Та й в усіх інших концентраційних таборах, як-то Равенсбрюк, Дахау, Бухенвальд, Маутгаузен та багатьох інших людей систематично вбивали, причому знаряддям вбивства ставали непосильна робота, тортури, голод та розстріли. Вже не кажучи про масові розстріли, приміром, у Бабиному Яру у Києві чи у Понарах біля Вільнюса, та і в інших місцях.

Та однак: Освенцім став символом усіх цих місць. Адже там поставлене нацистами на промислові рейки винищення людей досягло свого апогею. Ніде більше у світі не винищили стільки людей у такий короткий строк та у такий підступний спосіб.

День і ніч з димарів крематоріїв валив дим. Після брутального вбивства отруйним газом "Циклон Б", тіла спалювали. Це теж один з образів, які не забудуть не лише Естер Беярано, яка на власні очі бачила усе це. Адже вона - так само як і інші, хто пережив Голокост - передають ці образи іншим, невтомно розповідаючи про злочини, які вони пережили: у школах, під час ток-шоу. Кілька тижнів тому вже ось 90-річна Естер Беярано внавіть мала можливість розповісти про пережите Папі Римському.

Звідки образи?

Однак не завжди тим, хто пройшов через це пекло, приділяли стільки уваги. Після війни у Німеччині спочатку усі стверджували, що ніхто нічого не бачив, не чув, не помічав. Навіть і ті люди, які мешкали на віддалі кількох хвилин ходи від концентраційного табору Берґен-Бельзен і яких, зрештою, британська армія послала пройтися концентраційним табором, аби на власні очі подивитися на гори трупів та на всохлих від голоду людей, що нагадували радше скелети, ніж живих. У Берґен-Бельзені британці записали побачене на відеоплівку. Ці записи мали стали основою великої документальної стрічки, не лише про Берґен-Бельзен, до нього мали увійти також і зйомки, зроблені Радянською армією після звільнення Освенціма. Зірковий режисер Альфред Гічкок одержав замовлення змонтувати матеріал.

Однак спочатку фільм не побачив публіки. Американцям та британцям під час Холодної війни вже більше не здавалися доречним занадто переобтяжувати німців їхньою провиною. Мали пройти десятиліття, поки до німецького загалу дійшла дискусія про вину Освенціма. Але тоді вже забути про неї було неможливо.

Освенцімські процеси у Франфурті та Петер Вайс

Поворотним пунктом критичного осмислення німцями злочинів націонал-соціалістів та їхньої власної вини стали так звані Освенцімські процеси, які тривали з 1963 по 1965 рік. Уперше почули тих, хто пережив усе це, коли вони розповіли про жахіття та детально розказали про систему Освенціма, яка спеціалізувалася не лише на конвеєрному винищені, а ще й на максимальній експлуатації робочої сили та ресурсів жертв.

Прилеглим до Освенціма І (де перебували насамперед політичні в’язні) та Освенцім-Біркенау (величезної ділянки, на якій стояли як бараки, так і газові камери з крематоріями) був ще й Освенцім ІІІ Моновітц - промисловий майданчик, де такі фірми як I.G. Farben забезпечували собі прибутки. На гроші оберталися не лише золоті коронки та зуби і одяг убитих ув’язнених, прибуток давало навіть їхнє волосся, а ці гроші лилися до німецьких кас. Образи, які й по сьогодні закарбувалися у колективній свідомості: гори волосся, взуття, окулярів.

Преса щодня повідомляла про процеси. 1965 року драматург Петер Вайс доклав руку до того, щоб дискусія продовжилася і після завершення процесів. У своїй п’єсі "Розслідування" він протиставив свідчення анонімних свідків зі свідченням поіменно названих обвинувачених. І цим викликав хвилю обурення.

Доля родини Вайс

Наприкінці 1970 років на німецькому телебаченні вийшов серіал з США, який показав німецьким родинам злочини нацистів, йдеться про "Голокост - доля родини Вайс". Спонуканий ототожненням з єврейсько-німецькою сім'єю лікарів Вайс - у головній ролі Мерил Стріп, яка грала німецьку дружину єврея-лікаря - тепер уже призвів до розмов про те, що ж знали батьки про "зникнення" їхніх єврейських сусідів. Затим у 1985 році вийшла багатосерійна документальна стрічка Клода Ланцманна "Шоа". У ньому режисер уперше поїхав до місця жахливих подій з тими, хто пройшов табори смерті і попрохав їх розповісти, що ж там насправді відбувалося. "Шоа" й досі вважається одним з найважливіших документів про Голокост.

Як вдасться зберегти пам'ять про злочини?

Мартин Вальзер, один з найвидатніших німецьких письменників, виступив 11 жовтня 1998 року у Франкфуртській Паульскірхе з промовою з нагоди вручення премії миру німецького книговидавництва. У ній він нарікав на інструменталізацію Голокосту: "Коли мені щодня у ЗМІ дорікають цим минулим, то я помічаю, що щось у мені противиться цій тривалій демонстрації нашої ганьби. Замість того, щоб бути вдячним за безупинний показ цієї ганьби, я починаю уникати її очима". А тоді він сказав: "Освенцім не підходить для того, щоб стати постійною рутинною загрозою, засобом залякування чи моральним кийком або обов’язковою вправою для повсякчасного користування".

Тоді народилося слово " Освенцімський кийок", яке викликало бурхливу реакцію. Центральна рада євреїв Німеччини закидала Вальзеру "духовну провокацію". Утім, Вальзер у жодному разі не хотів применшити чи знівелювати значення Овсенціму, але поставив одне складне запитання: як вдасться не забути жахіття і вину Освенціма і водночас не зменшити символічної сили цього слова, називаючи його недбало, механічно?

Освенцім закарбувався у культурній пам'яті німців, образи живі. Про те, щоб вони лишились такими і для наступного покоління, коли вже не буде очевидців, мають подбати література, мистецтво та кінематограф. Варто лише подивитися. До речі, фільм, який британці почали знімати у Берґен-Бельзені і який частково змонтував Гічкок, уже завершений. Його не завжди легко дивитися. Але це треба зробити.