Внаслідок війни на Донбасі в Україні налічувалося близько 1,5 мільйона внутрішньо переміщених осіб. Більшість із них почали нове життя на підконтрольних територіях Луганської та Донецької областей. Нині в цих регіонах точаться чи не найзапекліші бої, а люди знову вимушені тікати від війни, яку розв'язала Росія. DW наводить історії "подвійних" переселенців.

Луганчанка Ольга, у 2014 році переїхала у Сєвєродонецьк, де зараз точаться бої:

"До 2014 року в мене було абсолютно нормальне життя в Луганську, як у всіх людей - квартира, улюблена робота, чоловік, діти навчалися у школі - все було налагоджено. Я працювала перукаркою сама на себе, викладала в студії краси перукарське мистецтво. Я навіть припустити не могла, що відбудеться таке. Передумов цьому я не бачила. Скажу більше - коли спостерігала за подіями у Грузії, я не дуже розуміла людей, які їхали зі своїх квартир, будинків, міст. Мені це було незрозуміло, як можна покинути свою домівку. Тоді я не думала, що колись сама опинюсь у такій ситуації. Весною 2014-го я не розуміла, що відбувається. Це був розрив мозку, справді шалена пропаганда - нам розповідали, що Україна нападає на свої території, а хтось там - "кого там нема" - їх захищає. Я розуміла, що Україна не може стріляти сама в себе.

Після захоплення будівлі СБУ (Служби безпеки України. - Ред.) деякі мої подружки почали кричати, що вони сепаратистки і пишаються цим. До цього розмов про відділення Донбасу від України я не чула. Так, подекуди були закиди, що в Росії люди краще живуть і було б добре, якби в нас було так само. У місті було помилкове уявлення, що в Росії добре. Якщо там так добре, ну збирай валізу та їдь. Я в Луганську до 2014 року почувала себе комфортно та стабільно. Уявити собі не могла, що це все виллється у вісім років окупації. Всерйоз цей цирк я не сприймала. Сподівалася, що силовики все це розгонять. Але цього не сталося.

Мій чоловік та брат тоді працювали у правоохоронних органах. Коли в кінці червня на роботу прийшли їх затримувати, я зрозуміла, що нам час їхати. Вони вимагали прийняти їхню владу та позицію. Чоловік і брат відмовилися, бо присягали на вірність Україні, а не якійсь "шарашкиній конторі". До того ж тими днями я бачила на власні очі обстріл району неподалік мене, ці снаряди летіли з боку Луганська, а по телевізору переконували, що це з боку Щастя (місто у 20 кілометрах від Луганська. - Ред.), де тоді стояла українська армія. Нам пощастило, що у чоловіка та брата були завчасно написані рапорти на відпустку, тому ми цим скористалися і поїхали в Харків до тітки з великою надією, що скоро повернемося.

Потім у середині серпня переїхали в Сєвєродонецьк, куди передислокували роботу мого чоловіка. Всі казали - це тимчасово. На роботі чоловіку постійно говорили, що це на два місяці й потім назад, згодом відтермінували повернення до Нового року, далі - до Великодня. Коли минув рік, всі усвідомили, що ніхто назад вже не повернеться. Я досить спокійно ставилася до того, що нам довелося покинути домівку. Розуміла, що такі обставини. Але сум за втраченим там не минув і досі.

Восени 2015 року я відкрила в Сєвєродонецьку свою перукарню, бо набридло працювати на когось. Справи йшли добре. У 2019 році я виграла грант у рамках підтримки малого бізнесу - оновила меблі, робочі інструменти. Самі з чоловіком робили ремонт у салоні.

На новини про підготовку Росією вторгнення в Україну я реагувала абсолютно спокійно. Так, Сєвєродонецьк близько до лінії розмежування, але я сподівалася, що повторення 2014 року не може бути. Зранку 24-го лютого донька моєї подруги зателефонувала моєму синові і сказала, що почалася війна. Я покидала швидко речі першої необхідності, і вже через три години ми поїхали. Я розуміла, що особливо нічого не вивезу із собою і що моя донька у небезпеці в Харкові, де вона вчилася. Нашим завданням було якомога швидше добратися до неї і забрати. По дорозі ми заїхали в перукарню - я забрала ножиці, фен, гребінці, машинки для стрижки, бо це мій хліб. Але дуже багато чого лишилося. Я вже мовчу про гараж чоловіка з обладнанням та інструментами для пасіки. Якраз 24 лютого йому мав прийти пристрій, до якого на автівку кріпиться причеп. Можливо, якби це почалося на два-три дні пізніше, ми б все змогли вивезти…

Коли ми забрали доньку і їхали далі в більш безпечне місто, тільки тоді я почала думати про те, що все наше життя лишилося у Сєвєродонецьку, і мене накрило. Я знов залишилася без роботи. Також в області лишився бізнес чоловіка - пасіка на 150 вуликів, якою він опікувався багато років. Фактично це було основне джерело нашого доходу. Дуже багато грошей і сил туди було вкладено. Я навіть боюся зараз говорити з чоловіком про це. Він марив бджільництвом. Наразі починається сезон, все квітне - там багато роботи, але наша пасіка в окупації.

Читайте також: Щоденник війни. Буча. Вона є

Донеччанин Микола Осиченко, з 2018 року мешкав у Маріуполі, який російські сили блокують з березня:

"До 2014 року я жив у Донецьку, працював головним режисером телеканалу "Донбас". У 2009 році у нас з дружиною народився син. Я відремонтував свій будинок, який знаходиться у 3,5 кілометрах від Донецького аеропорту. У 2014-му я й уявити не міг, що може бути так, що це все призведе до окупації. Передумов не було. Мене вражали  мітинги на площі Леніна - їх не відвідували донеччани, це були приїжджі люди - вони фотографувалися біля McDonald's, не орієнтувалися в місті. Донеччани не вірили, що з цих нечисельних мітингів щось вийде, ставилися до цих людей, як до міських божевільних.

У день звільнення Слов'янська я зрозумів, що в Донецьку настала точка неповернення - коли прочитав новину, що Гіркін (Ігор Гіркін - полковник російської ФСБ у запасі, екскомандир загонів проросійських сепаратистів на Донбасі. - Ред.) та вся ця банда зайшли в Донецьк. Але я й далі працював, попри "указ" Захарченка (Олександр Захарченко - ексватажок самопроголошеної "ДНР", загинув 31 серпня 2018 року внаслідок вибуху в ресторані "Сепар" у Донецьку. - Ред.) про заборону діяльності каналу і мене зокрема. Нас штурмували кілька разів, зрештою канал взяли - поставили нас під автомати. Дружину мою, яка працювала у податковій, так само. Було неприємно. Але й навіть після цього ми лишалися у місті, не хотіли тікати. Вірили, що Донецьк звільнять, бо як так може бути, що нас намагаються вигнати з нашого ж міста. Коли почалися бої за аеропорт, нам вдома було дуже чутно. Одного дня ми грали з дитиною, якій на той момент було майже п'ять років, у м'яч біля будинку. Почало гримати, і я запропонував йому йти додому, а він відповів, мовляв, давай лишимося, це не близько. Тоді я усвідомив, що психіка дитини почала адаптуватися під ці жахливі процеси, і ми ухвалили рішення, що треба їхати.

Ми поїхали до Маріуполя на кілька тижнів на море, як тоді думали, перечекати. Тоді морально важко не було, бо ми були певні, що повернемося. Коли переїхали до Дніпра, стало тяжче, бо прийшло усвідомлення, що назад вже їхати не можна і повернемося ми не скоро.

Згодом мене перевели на роботу до Києва, але ні столиця, ні Дніпро мені ментально не стали близькими. У 2018 році мені запропонували місце керівника Маріупольського телебачення, і ми переїхали в місто. Лише там я відчув себе вдома - Маріуполь чимось нагадав мені Донецьк. Там моя родина прожила три найщасливіших роки нашого життя. Нас влаштовувало все - море, клімат, розташування міста. Ми жили в задоволення - на вихідні їздили на море, спілкувалися з друзями. У січні 2022 року всерйоз задумалися про купівлю нерухомості.

Повідомлення про можливе вторгнення для маріупольців не були чимось диким. Ми розуміли, що може бути ескалація з боку РФ, але водночас знали, що оборона міста вибудована дуже чітко. Водночас я розраховував, що це все політичні торги, що Росія таким чином намагається схилити нас до чогось, та сподівався на дипломатію.

24 лютого я навіть не прокинувся від вибухів. Я встав, як зазвичай, перевірив новини і дізнався про напад РФ на Україну. Розумів, що можуть бути проблеми з комунікаціями, постачанням їжі, грошей у банкомати, тому поїхав і зняв всю готівку, закупив їжу, воду, як я тоді думав - у достатній кількості. Придбав свічки, запальнички, медикаменти і був спокійним, що захистив свій дім, родину. Як з'ясувалося, знімати готівку було ні до чого, бо гроші під час блокади не вартували нічого.

Я думав, що у 2014-му бачив війну. Я проходив різні тренінги - як себе поводити при обстрілі, у разі потрапляння в полон, у бій, та думав, що готовий до всього. Утім, 2022-й рік показав, що я не готовий ні до чого. Це було пекло.

Спочатку місто лишилося без електроенергії, води, теплопостачання. Коли нас взяли у блокаду, припинилося постачання їжі, палива, готівки. Потім пропав мобільний зв'язок - люди потрапили в інформаційний вакуум. Це було страшно. Водночас почався процес виживання. Виїзди з міста вже були зачинені росіянами. Поставки палива теж припинилися. У мене був повний бак, але я дуже економив бензин, бо розумів, що машина - мій евакуаційний ресурс. Щоразу, коли я виходив з дому, мої дружина та син прощалися зі мною, ніби назавжди. Перші дні блокади магазини ще працювали - розпродавали залишки, поки не обстріляли склади. У магазини пускали по 20-30 людей, всі інші - чекали на вулиці, а це до тисячі людей, черги були шалені.

6 березня за годину до відкриття магазину туди пішов мій сусід, аби зайняти чергу поблизу входу. Вже за 20 хвилин, як розповіла згодом консьєржка, він постукав у двері, зробив пару кроків і впав. З-під нього текла кров. Ми з сусідами вискочили на крик. Як згодом з'ясувалося, у ту чергу впала міна або снаряд. Сусід потім розповів, що людей у центрі черги просто розірвало. Він сам якимось чином зміг дійти додому з двома уламками в стегні та під лопаткою. Його врятувало те, що на першому поверсі дому жив санепідеміолог, який надав йому першу допомогу. Крім того, пощастило, що за день до цього в наш будинок евакуювали родину поліцейського і за ним в той ранок приїхали колеги. Поліція тоді ще працювала - вивозила поранених, вела підрахунок трупів. Тож поліцейські відвезли пораненого сусіда в лікарню - ту саму дитячу лікарню, яку 9 березня розбили бомбою. Його виписали за день до цього.

Коли атакували ту лікарню, яка в 800 метрах від нас, ми подумали, що це скинули бомбу на наш будинок. Він підстрибнув, а з боку лікарні погнулися вікна та їх засипало землею. Цей сусід плакав, що лишився живий, а також через те, що бачив, скільки дітей там лишалося. 

Одного дня я поїхав в офіс за водою та бачив картину, яку не забуду ніколи - калюжі крові на дорозі та людські мізки, які їв бездомний собака.

Зранку 13 березня я голився у ванній, і пролунав дикий звук - це не назвати вибухом, тріском - це звук, який пробуджує в тобі первісний страх, поглинає тебе. Вибухова хвиля мене штовхнула в один бік, потім в інший. Потім цей звук пролунав ще двічі. Коли син побачив свою кімнату - це був жах. Не тільки вибиті вікна, а й вивернуті рами, буквально вирвані зі стін. Надзвичайно важкі дубові двері просто вилетіли. Меблі догори дриґом, все в уламках. Як виявилося, літак скинув три ракети, що впали у 50 метрах від нашого будинку. Після цього наш будинок був вже непридатний до життя. Ми всі спустилися на цокольний поверх і спали всім будинком. Діти - на матрацах, на стільцях - літні люди. Це було найтепліше приміщення. Поясню, що тоді вважалося тепло - плюс 12 градусів у приміщенні, де було багато людей. На вулиці температура сягала до мінус 10 градусів, у квартирах з вибитими вікнами було мінус вісім. Люди вдягали на себе все, що можна.

Щодня я піднімався на 10 поверх, де була можливість спіймати сигнал, та записував маленькі відеоблоги про ситуацію в місті. 14 березня я вчинив так само і побачив інформацію, що люди виїжджають по "зелених коридорах". Я зібрав мешканців будинку і оголосив, що ми завтра їхатимемо. Я розумів, якщо ми лишимося, матимемо мізерні шанси вижити. Вже наступного ранку ми колоною рушили. Як згодом з'ясувалося, у колоні було 2500 автомобілів. Ми їхали повільно, було багато воронок від вибухів, уламків, обірваних дротів. Поруч лунали вибухи, падали снаряди. Я робив все, щоб син не дивився у вікна, бо повсюди лежали тіла людей.

Це було абсолютно інакше, ніж виїзд з Донецька у 2014 році. У Запоріжжі ми зняли квартиру, наразі планів нема, живемо одним днем".