Deutsche Welle: Пане Міщенко, в Мюнхені 19 січня відкривається виставка ваших фоторобіт "K-People - квір-життя в Києві". Це ваша перша експозиція. Чому вирішили провести її в баварській столиці, а не в Україні?

Станіслав Міщенко: Це справді моя перша виставка. Вона є частиною співпраці спільнот секс-меншин Мюнхена й Києва. В планах - чимало культурних, освітніх заходів - виставки, дебати, стажування, візити. Ціль заходів - взаємодопомога спільнот, адже Київ і Мюнхен міста-побратими. Виставка відбуватиметься в приміщенні мюнхенського гей-ком'юніті, тому на толерантність й адекватне сприйняття розраховувати можна. Взагалі, Мюнхен дуже відкрите місто, дружне й привітне, там хочеться просто посміхатись незнайомим людям. Сподіваюсь, виставка зацікавить відвідувачів, адже мало хто з них бував в Україні.

В Україні нам довелося б зіштовхнутися з упередженнями, зважаючи на останні події у Києві. Зриви кінопоказів, зрив виставки Євгенії Білорусець, відмова надати приміщення для заходів КиївПрайду (акції на захист прав сексменшин - ред.) через те, що це, начебто зашкодить репутації виставкового центру.

А чи вам особисто вже доводилось мати справу з упередженнями щодо гомосексуалів?

Працюю в соціальному громадському центрі для геїв та бісексуалів у Києві і знаю багато прикладів - від вербальних образ до побиття, звільнення з роботи. Батьки, дізнавшись про гомосексуальність дітей, зачиняли тих вдома, не випускали на навчання, водили до психіатрів та ворожок, намагаючись вилікувати.

Мені особисто "пощастило" жити в Кривому Розі, доволі жорсткому, криміногенному місті. Там не те що бути геєм, а й візуально вирізнятись небезпечно - одразу наштовхуєшся на несприйняття та агресію, слід бути "ще одною цеглиною в стіні". Мені доводилось приховувати власну гомосексуальність, зливатись з натовпом. Майже завжди це вдавалось, тому "найстрашніше" з чим я стикнувся - це вербальні образи.

Як і де робили фото, що покажуть у Мюнхені? Чи були якісь складнощі?

На фото - портрети представників спільноти геїв і лесбійок Києва - мої друзі, колеги, відвідувачі центру, активісти у різних побутових обставинах - на роботі, вдома, на вулиці. Іноді я просив людей позувати для того щоб зробити цікаву композицію, іноді - просто знімав їх за роботою, щоб вони виглядали невимушено. Деякі люди відмовлялись, просили ніде не виставляти фото через загрозу розкриття сексорієнтації.

Ще на виставці буде кілька світлин Києва - відомі місця, такі як Хрещатик, та сховані закутки, написи на стінах... Ідея виставки - донести до глядача в Мюнхені відчуття київського гей-ком'юніті, з його обличчями - серйозними, заклопотаними, закоханими, щасливими. Показати їм шматочки міста, оточення спільноти. Презентувати живу спільноту, з її радостями та проблемами.

Пане Міщенко, ви працюєте в жанрі ломографія. Чому ви зосередилися саме на ньому?

Ломографія - такий жанр фото, де мета - зняти життя таким, яким воно є, без постановки. Для цього використовують аналогові камери невисокої якості, з дешевою оптикою. Ломографія це й експерименти з плівкою, мультиекспозицією, ракурсами; дефекти фотографій лише додають унікальності знімкам. Саме це мене і вабить – життя не виглядає як картинка з модного журналу, і ломографія, з її технічно недосконалими фото це відтворює, показує красу і унікальність кожного недоліку. Взагалі, аналогова фотографія - магічний процес з невідомістю результату, очікуванням проявлення, друком. Кожна світлина більш цінна й більш особиста, ніж у цифровій фотографії, коли знімаєш сотню кадрів, а потім відбираєш один досконалий.

Мені давно подобаються ломографічні знімки - своєю живістю, енергетикою. Минулого літа я був на Мюнхенському прайді, тоді наважився і придбав свою першу ломо-камеру, Diana Mini, там зробив свої перші фото. На одній камері не зупинився, і нині в мене їх ціла колекція. Є й радянські камери - Зеніт-Е, Зоркий-4, Любитель 166-В, та німецька Bilora Box 30-х років. Нещодавно колекція поповнилась ще однією німецькою камерою - середньоформатною Agfa Isolette II 50-х років, хочу випробувати її саме в Мюнхені.

Що хотіли сказати тим людям, які вороже ставляться до геїв в Україні?

Згоден, що кожна людина має право на власну думку, в тому числі й негативну, щодо гомосексуальності. Але коли переростає в дію - образу, побиття, це вже порушення базових прав та свобод людини. У кожному суспільстві існує сталий відсоток - від п’яти до десяти - лесбійок, геїв, бісексуалів, трансгендерів. Ця цифра незмінна й не піддається впливу законів чи суспільної думки. В світовій та українській медицині гомосексуальність не вважається відхиленням чи хворобою. Це просто один з видів сексуальної орієнтації, який не підлягає свідомому вибору. Але в українському суспільстві ці люди майже невидимі, адже їх життя, й без того непросте, ризикує стати нестерпним через вороже ставлення оточення. Можливо, це ваші родичі, друзі, близькі, які не можуть вам сказати правду, і внутрішньо здригаються щоразу, коли розмірковуєте вголос про те, що всіх геїв слід розстріляти, чи відправити на Колиму.

Зрештою, кожного з українців можна прив'язати до меншості - рудоволосі, люди нижче середнього зросту, шульги... За кольором шкіри, професією, політичною чи релігійною приналежністю... Всі люди - якоїсь меншості. Зараз стають більш активними праворадикальні сили, які намагаються викоренити всі прояви "іншості". Але мій заклик - думайте, та намагайтесь сприйняти те, що вам невідомо, незвично, відрізняється від ваших переконань.

Пане Міщенко, дякуємо вам за розмову.

Виставка про «квір-життя у Києві» працюватиме в мюнхенському гей-центрі Sub з 19 січня до 20 лютого 2013-го року.