Громадяни так званого демократичного світу навіть уявити собі не можуть, як багато сподівань та надій покладають на них громадяни, скажімо, України. Вони живуть собі у своєму демократичному світі й поняття не мають, що десь там, на далекому й незрозумілому Сході, де обриваються нормальні європейські залізничні колії й різко псуються автомобільні шляхи, за ними уважно стежать, у них вірять, ними спекулюють, від них відхрещуються. Звідки їм знати, мешканцям Берліна, Відня чи Цюриха, що в той час, коли вони собі мирно співіснують у своїй Шенгенській зоні, сорок мільйонів спраглих кращої долі українців займаються побутовою геополітикою, намагаючись визначитися з власним майбутнім за рахунок платників податків із об’єднаної Європи.

Європа давно стала в українській мові словом-паразитом. Воно заміняє українцям безліч означень та характеристик, слугуючи одночасно метафорою та логотипом. Європа – це якісні автівки, хай навіть виготовлені в Китаї. Європа – це здорові продукти, хай навіть вироблені десь коло українсько-польського кордону. Європа – це високі заробітки й прозоре судочинство, це толерантність та мультикультурність, лібералізм і засудження комунізму, зрештою Європа – це пластикові вікна та підвісні стелі. Частина співгромадян моєї країни щиро переконана, що за залізничним переїздом, який відділяє Україну від Угорщини, повітря має інший склад, і проблеми вирішуються в той простий спосіб, що просто не виникають.

Європа для ліберально налаштованих українців слугує обітованою землею, де на них давно з нетерпінням чекають члени великої родини братніх народів, об’єднаних спільними цінностями та дружніми намірами. Разом з тим для іншої частини українців, орієнтованих переважно на культурну парадигму Йосипа Сталіна, Європа й надалі лишається осердям зла та цивілізаційного загнивання, стратегічним ворогом номер три – після Америки та Ізраїлю, ворогом, діалог із яким слід вибудовувати виключно в контексті введення танкових дивізій до столиці країни-співрозмовника.

Так чи інакше Європа присутня в Україні набагато більше, аніж їй здається. Про Європу говорять політики. Говорять по-різному. Влада боїться Європи, і навіть не соромиться свого страху. Влада від Європи залежить – зрештою, звідки в Україну надходять все нові й нові транші? Опозиція до Європи апелює, опозиція на Європу покладається. Оскільки в самій Україні, виглядає так, їй покладатись просто немає на кого. З Європою торгуються. Європу водять за носа. Від Європи чекають суворих, але справедливих санкцій. З Європою намагаються вести рівноправний діалог.

Усі наші політики – і представники антинародного режиму, й члени радикальних опозиційних партій – безперечно є закінченими європейцями. Європейцями є всі – стримані й діяльні представники партії влади, котрі тримають свої активи в європейських банках, старі мудрі комуністи, котрі підтримують партію влади в проведенні ініційованих Європою реформ, молоді ідеалістичні демократи, котрі їздять в Європу «на лижі», запеклі, проте від цього не менш європейські націоналісти, котрі, хай і обережно, але теж довірливо пристають до західного вектора. Українські політики говорять про Європу, як діти про святковий пиріг, котрий давно чекає на них на кухні, й питання лише в тому, почати його їсти сьогодні чи все таки відкласти на завтра. Ми живемо ілюзіями й примарними сподіваннями на чужу увагу та сторонній захист, ми покладаємось на заяви закордонних лідерів, намагаючись розгледіти за банальними бізнесовими інтересами світлі промені глобалізованої демократії.

Звідки це береться? Очевидно, з невпевненості й цілковитого безсилля. З апатії, страху та відсутності взаємопідтримки. Суспільство, котре не довіряє своєму прем’єр-міністру, змушене довіряти чужому. До того ж, як можна довіряти нашому прем’єру? Йому не можна довірити навіть потримати місце в загальній черзі – обов’язково кому-небудь його продасть. Недовіра й відсутність реальних перспектив на зміни спричиняє всі ці відчайдушні спроби заручитися підтримкою сильних світу цього, перекладаючи на примарні сили добра та справедливості всі свої негаразди. Неможливість вирішити свої проблеми власноруч посилює потребу в сильному захиснику, ефемерному, але справедливому, котрий просто мусить із огляду на власні демократичні засади реагувати на несправедливість, котра з нами тут відбувається. Сподівання на «країни розвиненої демократії» є настільки щирими та безрезультатними, що це не може не викликати закидів і претензій.

Що саме можна висунути Європі в якості претензій? Скажімо, небажання її, Європи, цілковито ігнорувати нашу злочинну владу. І при цьому толерувати нас – тих, хто цю владу привів до влади. Нерозуміння нею, Європою, необхідності боротися з нашою корупцією, яку ми тим часом активно підтримуємо. Відсутність із її, Європи, боку рішучих кроків щодо подолання наших внутрішніх мовних, релігійних та світоглядних бар’єрів. Та що там говорити – Європа відверто перед нами завинила. Завинила тим, що й досі не вирішила за нас наші конфлікти, що не стала повністю на наш бік, ввівши санкції, заблокувавши рахунки, наклавши мораторії, давши зрештою всім нам безстрокові візи, аби ми змогли розчинитися в ній, назавжди лишивши цю країну з усіма її дилемами та протиріччями.

Мені здається, головна проблема сьогоднішнього українського суспільства - невміння й небажання самостійно відповідати за свої дії, за свої вчинки, жести й заяви. Ми легко й невимушено перекладаємо відповідальність за всі помилки та дурниці на будь-кого, лише б не відповідати за них самим. Ми схильні впадати в істерику та зневіру, ми готові будь-якої миті забути всі образи та брехні своїх політиків і знову, вкотре – безтямно й безнадійно – їм повірити. Не маючи політичної пам’яті, не маючи соціальності злості, не маючи бажання називати речі своїми іменами – на кого нам і покладатися, як не на Європу? Навіть якщо вона про це не здогадується.