Актор, музикант та телеведучий Антін Мухарський є ініціатором багатьох проектів у царині сучасного мистецтва в Україні. Зокрема, він є засновником Союзу вольних художників "Воля або смерть" та ініціатором так званого "жлоб-арту". В інтерв'ю DW митець пояснив причини заснування Українського культурного фронту та розповів, куди подівся "жлоб".

Deutsche Welle: Розкажіть, будь ласка, про новостворений Український культурний фронт? Якими є його цілі?

Антін Мухарський: На Майдані з усіх можливих мистецьких акцій найбільш сталими в часі були акції, які влаштовували Союз вольних художників "Воля або смерть", творче угрупування "Мистецький барбакан" та видавництво "Люта справа". Починаючи від середини грудня аж до середини березня стояв "Мистецький барбакан", навколо якого гуртувалося багато художників, поетів, філософів, письменників.

За фактом існування цього творчого угрупування виникла ідея створити Український культурний фронт - організацію, яка намагатиметься акумулювати в собі синергію багатьох творчих одиниць. Це можуть бути як україноцентричні творчі угрупування, так і творчі особистості. Його основним завданням є вивчення, візуалізація і робота над якимись активними фазами українського суспільного життя, перетворення їх на мистецький продукт і зрештою донесення цього продукту до українців у південних і східних областях, а також на Заході.

З одного боку, це така контрпропагандистська інституція, яка розвінчує імперські міфи Росії. Ми працюємо в царині популяризації модерного українського мистецтва. А з іншого боку, нам дуже важливо працювати поза межами держави, яка не опікується українським гуманітарним простором, і наслідки чого ми пожинаємо тепер.

Чи спричинена назва "фронт" ситуацією у країні? Чи означає це оголошення культурної війни?

Оголошено війну хамству, імперській шовіністичній пропаганді. Однією із дій Українського культурного фронту в правовій площині стало винесення в публічний простір законопроекту про заборону продукції окупанта в українському інформаційному просторі. Зокрема йдеться про різні серіали, якими дебілізується населення, які, умовно кажучи, прославляють загарбників.

Від початку анексії Криму ми перейшли в абсолютно інший - військовий стан і маємо окуповані території. Росія для нас є державою-загарбником. Ставлення до загарбника - зовсім інше, ніж до держави, з якою ми підтримуємо нейтральні або дружні відносини. Ми маємо всі підстави заборонити продукцію загарбника на території України.

Цей законопроект - мистецький чи політичний проект?

Це законотворчий проект. Ви спитали про війну - так, іде війна. І не тільки у військовій площині, а й у гуманітарному, культурологічному, геополітичному аспектах. Ми як митці воюємо на культурному фронті. Український культурний фронт оголошує себе бойовою одиницею, яка стежить за діями противника на нашій території і намагається покласти цьому край, привертає до цього суспільну увагу або діє за допомогою інших форм мистецького спротиву.

Як, на Вашу думку, можна боротися із російським маскультом? Може, треба продукувати його український замінник?

Безумовно, найкращою формою боротьби є конкурентна спроможність. Але в Україні немає законів, які підтримують українського виробника медійного продукту. Або вони є, але не діють. Немає механізму меценатської підтримки. Немає закону про меценатство - це те, що в 1990-х роках ухвалили в Росії. Бо вони - імперська шовіністська держава - завжди розуміли: там, де звучить російська пісня - там, як вони справедливо кажуть, і є територія Росії. Спершу в нас співає Кіркоров і група "Любе", а потім сюди заходять автоматники, бо "'это Россия-матушка". Скільки ще уроків нам треба засвоїти, щоб зрозуміти цей механізм? Ми живемо поряд з державою-окупантом.

"Жлоб-арт", ініціатором якого Ви є, здається, втрапив у суспільний нерв. Що зараз робить оцей "жлоб"? Як він проявляє себе в нинішніх умовах?

Жлоб зараз трішечки вгамувався. Ми - я в даному випадку кажу від митців-"жлобістів" - закінчили цей проект разом із початком української революції.

Період життя України з 2005 по 2013 рік - це був період тотального ожлоблення всіх. Жлоб буяв - у медіа, в житті, на дорогах, у вчинках, у костюмах Brioni, у Верховній Раді, в усіх суспільних прошарках. І суспільство, по суті, піднялося проти жлоба. Піднялося проти отієї парадигми, де президент-жлобяра з двома відсидками є на чолі держави і множить довкола себе таку ж саму жлоб'ячу психологію, якій нецікаво нічого, окрім грошей, якихось золотих батонів, грабунку, тотальної дебілізації та винищення усього живого, що є навколо. Тому цей проект був актуальним до 2013 року.

Нині ми переживаємо зовсім іншу культурну історію, до якої ми хотіли прийти дослідним шляхом. Проект "жлоб-арт" робився для того, щоб дослідити антигероя. Бо жлоб - це антигерой. Але дослідивши антигероя, ми емпіричним шляхом хотіли побачити, а яким же має бути герой. Якщо жлоб - грабує, злодійкуватий, хитрий і так далі, то герой - щирий, чесний і так далі. Зрозумівши риси антигероя, ми хотіли експериментальним шляхом вивести героя.

І раптом герой народився сам. Герої стояли на Майдані. Це були люди, які віддавали останні копійки для того, щоб підтримувати революцію. Які виходили під кулі з дерев'яними щитами. Зараз в українській літературі, в мистецтві настає час нової героїки. Дуже хотілося б, аби жлоб канув у Лету. Він не так просто здасться, буде ще виринати, але йому зламано хребта. Він поїхав до Росії - там жлобство буде множитися, буяти, царювати. Але все одно колись і там станеться велика антижлобська революція.

На нещодавній презентації Українського культурного фронту, якщо я не помиляюся, усе одно ще були присутні "жлоби" - як і раніше під час заходів "жлоб-арту" вони були в клітках, але цього разу - оздоблені георгіївськими стрічками та триколорами…

Ні, це були російські окупанти. Вони дуже схожі. Там був типаж найнятого "тітушки" з георгіївською стрічкою, комуністично-шовіністичний чувак і балалаєчник-"почвеннік". Ці три іпостасі були у клітці - це була окупована ними територія. І вони там робили, що хотіли: називали усіх бандерівцями і фашистами, читали уривки з листів Микити Михалкова… Це така жива інсталяція.

Чи нема у цьому, на Вашу думку, загрози, що такий образ може викликати русофобію?

Русофобію - я не думаю. Дебілофобію - так, окупантофобію, можливо. Це не лежить у площині русофобії, це лежить виключно у площині путінофобії. Це все імперські годованці. Тому імперіофобію це справді може викликати, як і відразу до того, що зараз знову робляться спроби поновити Радянський Союз, до загарбницько-окупаційної парадигми Російської імперії.

Ми одразу декларуємо, що наше мистецтво є пекучим. Воно є болючим. Не люблю слово "провокаційне" - воно привертає увагу. Ми як Союз вольних художників від початку ставили собі за мету активну соціальну позицію митців, які привертають увагу до певних проблем, що існують у суспільстві.

Ваш образ Орест Лютий створив два альбоми - "Лагідна українізація" і "Сувора українізація". Проте на Сході України, вже не кажучи про Крим, люди часто агресивно реагують на українізацію і бояться її. Що би Ви порадили людям, які бояться українізації в Україні?

Я дуже не люблю давати поради. Хай бояться далі, хай живуть у Радянському Союзі, хай досі читають газету "Правда". За Україною майбутнє. Бо модерна Україна, яка народжується на наших очах, - це цивілізаційний вибір. Це закони, це - передусім людина у центрі усіх цих законів. Це майбутнє.

Якщо вони не хочуть українізуватися і забирають у себе майбутнє - тоді нехай ідуть жити в минуле, у Радянський Союз, пов'яжуть собі піонерські галстуки і співають "Утро красит нежным светом стены древнего Кремля" або щось подібне. Як написано в "Євангелії": залиште мертвим самим ховати своїх покійників. Хай доживають віку. Це їхнє право. Ми їм таке право даємо - вони нам такого права не дають. І в цьому наша відмінність.