Останній російський імператор Микола II та його сім'я були розстріляні в Єкатеринбурзі в ніч з 16 на 17 липня 1918 року. Разом з Романовими були вбиті люди з їх близького оточення, зокрема кухар. Російська православна церква (РПЦ) канонізувала Миколу II і його родину і 17 липня відзначає день їх пам'яті.

DW: Якою була реакція на вбивство в російському суспільстві того часу? Хоча доводиться враховувати той факт, що далеко не всі дізналися про смерть царської родини відразу після розстрілу ...

Катерина Махотіна (Ekaterina Makhotina), докторка історичних наук, Боннський університет: Вбивство царської родини не стало для російського суспільства якимось шоком, чимось зовсім несподіваним. Ставлення до Миколи ІІ у той час було якщо не негативним, то байдужим. У Росії практично не було громадських груп, які виступали б за відновлення монархії і самовіддано любили би Романових. Коли цар перейняв командування армією в 1915 році, він підклав сам під себе бомбу сповільненої дії: всі невдачі записувалися від цієї миті на його рахунок. У тому, що Росія змушена брати участь у Першій світовій війні та у її наслідках, звинувачували царя.

До кінця війни розмови про царську сім'ю опустилися до образливого гумору. Як пише історик Борис Колоницький, перед революцією 1917 року прізвисько "цар-бовдур" було найпоширенішим на адресу Миколи ІІ. Під цим малися на увазі як слабкість характеру, так і загальний інтелектуальний розвиток монарха. Крім того, Миколі пригадували і "Криваву неділю", коли в 1905 році був розстріляний протест робітників, і тисняву під час свята на Ходинському полі з нагоди коронації, у якій загинуло понад тисячу осіб. Сьогоднішня популярність царської сім'ї, виключно позитивне ставлення до неї, йде врозріз з тим, як ставилися до Романових 100 років тому.

Ян Кусбер (Jan Kusber), доктор історичних наук, професор, Університет імені Гутенберга в Майнці: Було зрозуміло, що повернення до монархії в Росії навряд чи можливе, особливо в середньостроковій перспективі. Але настільки жорстокого вбивства ніхто в Росії не очікував. Раніше більшовики планували провести відкритий судовий процес над Миколою ІІ - щоб підвести символічну риску під епохою царизму в Росії. За проведення такого процесу, зокрема, виступав Лев Троцький. Володимир Ленін, у свою чергу, побоювався, що Романови все ще популярні у народі, а тому суд може принести зовсім не ті плоди, яких більшовикам хотілося б. Ленін вважав, що за умов громадянської війни буде доцільніше таємно вбити всю родину і зберігати мовчання про це якомога довше.

DW: У листопаді 1918 року німецькому імператору Вільгельму II вдалося залишити країну і дожити до старості за її межами. Чому не вдалося вивезти з Росії Романових?

Ян Кусбер: Конкретних спроб вивезти царську сім'ю з Росії не робилося. Переговори, вельми обережні, велися, зокрема - німецьким послом в Росії графом фон Мірбахом (Wilhelm von Mirbach). Однак Німеччина у той час була зацікавлена ​​у збереженні мирних відносин з Росією, нові конфліктні ситуації або навіть приводи для їх виникнення не були потрібні нікому, а тому Мірбаху фактично доводилося діяти самостійно - без узгодження своїх дій з Берліном. Король Великобританії Георг V, будучи двоюрідним братом Миколи ІІ, виступив із пропозицією прийняти у себе царську родину, однак тодішній лейбористський уряд, який мав симпатії до більшовиків, його не підтримав. Крім того, в Лондоні побоювався революційних настроїв, які захлеснули Європу, і приїзд царської сім'ї міг б розхитати ситуацію у суспільстві. 

Елізабет Хереш (Elisabeth Heresch), докторка історичних наук, письменниця, авторка книги "Царевбивство", що вийшла у видавництві Herbig: Британський король вважав, що частково у смерті царської сім'ї винна Німеччина і особисто імператор Вільгельм II. На думку Георга V, збереження життя Романовим повинно було стати однією з умов укладення Брестського (Берестейського) миру. Крім того, королю було відомо про фінансову підтримку більшовиків з боку Німеччини - в процесі підготовки революції, під час і після її звершення, а також у процесі зміцнення більшовиків у владі. Виходить, що кайзер не взяв жодної участі у долі своїх аристократичних родичів у Росії.

DW: Чому для більшовиків, зокрема, для Леніна, було так важливо: вбити останнього російського царя?

Катерина Махотіна: Більшовики співали "Марсельєзу" і розмахували червоними прапорами. Вони прирівнювали свою революцію до Великої французької революції. Новий світ, ними керований, повинен був стати соціалістичним раєм на Землі. Страта російського царя, як і кара французького короля в 1793 році, була важливим символічним кроком для нової влади - і частиною ідеологічного пояснення "червоного терору": народження нового світу неможливе без ідеологічного і фізичного знищення світу старого, адже "соціалістична революція" технічно була радше безкровним переворотом, що стався у жовтні 1917 року. Це ідеологічне пояснення існувало поруч із досить прозаїчною теорією про те, що противники більшовиків збиралися викрасти Миколу ІІ з Іпатіївського будинку в Єкатеринбурзі. 

Елізабет Хереш: Убиті ж були не тільки Микола ІІ з сім'єю, але й великі князі. Більшовики цілеспрямовано винищили всіх Романових, які перебували на території країни, щоб не було ані найменшого нагадування про їхню присутність і ні найменшого шансу на їх повернення до влади. Ці дії схожі з тим, що відбувалося під час Великої французької революції. Радянська революція взагалі була такою ж брехливою, як і французька: ті, хто прийшов до влади, зрадили свої ідеали, і сталося це дуже швидко.

DW: Микола ІІ сто років тому не був "царем-батюшкою", якого любили маси. Швидше - навпаки. Як так вийшло, що образ його трансформувався в наші дні настільки, що здається, ніби мова йде про двох різних Микол?

Катерина Махотіна: У новітній історії Росії відродження культу Миколи ІІ і царської сім'ї нерозривно пов'язане із відродженням популярності Російської православної церкви. Культ Миколи ІІ - це також частина романтизації, ідеалізації дореволюційної Росії в контексті заперечення революції як найстрашнішого і найбільш згубного, що тільки буває в історії. Відродження культу царської сім'ї - це частина ідеології патріотичних, національно-консервативних, надміру релігійних громадських сил, що частково входять в політичний істеблішмент.

Видно, що публічна історія, як і в радянські часи, показується у чорних і білих тонах, виключаючи сірий, що відкидається багатозначність, альтернативність, суперечливість. У публічному просторі домінує недиференційоване, позитивістське уявлення про російську історію. Ставлення до Миколи ІІ - приклад ретроградного ставлення до історії. Однак з усіх Романових Миколі ІІ важче за всіх: в історичній політиці Кремля особливого шанування останнього монарха ми не побачимо: занадто сильний образ "слабкого царя", що не зумів протистояти революційній "смуті". 

Головна проблема сьогоднішнього ставлення до минулого в російському суспільстві полягає в тому, що історія є символом віри, священним об'єктом. Історію пізнають через емоції, сентиментальність, ритуали: історія як блокбастер. Спокійне пізнання історії, зважена дискусія і обмін аргументами стали дуже рідкісними. Але емоційна дистанція відносно минулого необхідна не тільки для професійних істориків. Інакше - правильний парадокс Гегеля (Georg Wilhelm Friedrich Hegel), що історія вчить тому, що нічому не вчить. 

Ян Кусбер: Історична політика в Росії націлена сьогодні на створення у масовій свідомості росіян "правильного" образу минулого, до якого відноситься все, що сприяє створенню іміджу Росії як великої держави - сильної, доброї, справедливої, стабільної. Революції 1917 року зі зміною влади і подальшій війні у цій "концепції" немає місця. А канонізована царська сім'я ідеально вписується в "набір" позитивних образів минулого: Микола ІІ стає символом "доброї автократії" сильної влади, мучеником, убитим у ході несправедливих дій, що привели країну в безодню багаторічної братовбивчої війни.