DW: Пане Хмара, Чому ви вирішили піти з антикорупційного комітету?

Справа в тому, що законопроект за номером 9634 (який регулює державні закупівлі – ред..), який зараз вже є законом, тричі ставили на голосування, тричі зривали, потім передавали на підпис президенту. Ми інформували всіх, включаючи президента, про його корупційні ризики, просили ветувати, аби не дати корупції просякнути державні закупівлі. Але, на жаль, президент його підписав. Президент водночас є ще й керівником Національного антикорупційного комітету, тобто інституції, яка покликана координувати антикорупційну політику, говорити про корупційні ризики й не допускати їх. Ми зрозуміли, що немає сенсу бути членом органу, який є чисто номінальним.

DW: Рішення про вихід суто моральне чи ви прагнули надіслати у такий спосіб певний сигнал владі?

Особисто моє рішення піти з Національного антикорупційного комітету – рішення моральне. Оскільки ми є організацією громадянського суспільства, яка здійснює advocacy company, ми б хотіли, аби це мало високий суспільний резонанс. Щоб люди, які ухвалюють такі рішення, особливо президент та його команда, почули, що такі кроки не на користь справі і варто їх враховувати.

DW: А як поставилися до цього рішення ваші міжнародні та українські партнери та колеги?

Наші міжнародні партнери поставилися до цього позитивно. Якщо торік ми говорили про певну стагнацію діяльності в боротьбі з корупцією, то цього року ми говоримо про сповзання вниз. Тому це очікуваний крок. Думки українських партнерів дуже контроверсійні. Одні кажуть, що «Олексій Хмара хоче балотуватися у парламент, тому займається піаром», на що я відповідаю: «Друзі, знайдіть моє прізвище хоча б в одному списку». Інші кажуть: «Ви молодець, наступний крок – спалити парламент». Це, звичайно, не наші методи, однак суспільний протест наростає. А третя група каже, що це нічого не змінило і не змінить, тому що в Україні ситуація доволі складна і що, влаштувавши демонстративні акції, ми лише втішимо своє самолюбство. Якби це було так, ми б влаштували величезну прес-конференцію зі скандалами й викриттями. Це не наша мета.

DW: Питання, яке тут напрошується: на що Ви сподівалися, входячи до складу цього комітету?

Комітет був ініційований у березні 2010 року, невдовзі після того, як президент прийшов до влади. Якщо я не помиляюсь, указ про його створення входив у трійку перших указів нового президента. Особисто для мене це було знаковим: якщо новий президент так високо оцінює питання про корупцію і хоче зібрати дійсно грамотних фахівців у цій сфері з різних середовищ, то йому треба допомогти. Це був наш мотив. Останні два роки ми намагалися йому допомагати: готували пропозиції, весь час заявляли про проблеми, піднімали питання проблеми закупівель. В тому числі на засіданні комітету. До речі, торік президент ветував закон якраз після того, як я підняв це питання. Після закінчення комітету я перестрів президента в коридорі, вручив йому в руки тексти з зауваженнями і буквально через день він наклав вето. Не кажу, що саме це стало причиною, але мало певне значення. І останнє - чому я був в комітеті, хоча нам це рішення давалось дуже непросто. А я особливо стримано до цього ставився. Наші колеги казали, що це чудова можливість для громадської діяльності, аби доносити альтернативну думку до людей, які її дуже рідко чують. І ми користувалися цим каналом для інформації. Поки це ще було можливо.

DW: І наскільки влада прислухалася до ваших зауважень?

На жаль, перед виборами все менше і менше враховується експертний підхід до справи. Все більше дивляться на справу з точки зору певних угрупувань, об’єднань, кланів, якщо так можна сказати. Умовно кажучи, діляться середовища, діляться сфери, а достукатися до людей і пояснити як є насправді стає все важче.

DW: Оцінюючи ці два роки існування комісії при президентові, якими є результати її роботи? Як змінилася ситуація з корупцією в Україні за останні два роки?

Через наше зобов’язання перед міжнародними, зокрема європейськими партерами, ми створювали якісь системи противаг. Так, ми набралися міжнародних зобов’язань, які змушені віддавати. І нікого не цікавить, чи тут криза, чи є гроші. Зараз у бюджеті утворилося дві фінансові діри. Це «Євро-2012» і вибори. А людям потрібні гроші, бажано живі. Адже треба забезпечити своїх людей до парламенту. Шукали різні варіанти, де їх швидко зібрати. Один з них – це тендерний закон. У нього завдання було «коротке» - швидко мобілізувати фінанси для підтримки провладних кандидатів-мажоритарників.

DW: Повертаючись до тендерного закону. Його ухвалили лише за кілька місяців до виборів, що у багатьох оглядачів викликало неприховане обурення. Наскільки глибокою є корупційна складова у цій виборчій кампанії?

Було зроблене комплексне дослідження, наскільки Україна реально готова протидії корупції та антикорупційних реформ. Ми з’ясували, що найбільш проблемною інституцією в Україні є парламент. В нього найменший рівень доброчесності, ціла купа корупційних ризиків. Все це випливає через непрозору, дуже неефективну та неадекватну систему як виборчих кампаній, так і загалом підтримки політичних партій. Через це цьогорічні вибори, на жаль, так само корумповані, як і всій попередні. А наскільки корумпований наш парламент свідчать хоча б результати нещодавнього дослідження «Чесно». З 450 депутатів тільки 2 відповідають критеріям доброчесності. Ми говоримо про 99 відсотків корумпований парламент України.

DW: У листопаді має бути оприлюднені результати нового рейтингу боротьби з корупцією у світі Transparency International. На яких місцях, за вашими очікуваннями, опиниться Україна?

Я не хочу прогнозувати. Надіюся, що покращення таки будуть. Я думаю, що якщо ми раніше були в останній тридцятці (зі 180 країн ми посідали то 152, то 154 місце), то зараз ситуація суттєво змінюється. Максимум, що нам загрожує, можемо переміститися на п’ять позицій вгору. Але стати не 155, а 150 – що це змінює? Практично нічого. Тобто ми гарантовано будемо в сороківці останніх.

DW: І наостанок бліц-питання. Чи ви вірите, що за сьогоднішніх умов в Україні взагалі можливо подолати корупцію?

На сьогодні це зробити неможливо. Для цього потрібна політична воля перших осіб держави, які її не демонструють.