Аби зібрати звуковий матеріал для свого альбому "Прип'ять. Піаніно", чеська композиторка Елішка Цілкова відправились до Чорнобильської зони. Там, в покинутих помешканнях, вона розшукувала полишені музичні інструменти й намагалась повернути їх до життя. Музикознавці вже встигли назвати її альбом відкриттям у галузі електронної музики.

Deutsche Welle: Пані Цілкова, чи не дивно: людина, яка повсякчас перебуває у світі звуків, цікавиться враз мертвою зоною, в якій панує тиша? Можливо, вас привело до Прип’яті те, що ви не лише композиторка, а й біолог?

Елішка Цілкова: Можна сказати, що впродовж двох своїх прип’ятьських років я записувала і як біолог: спів тамтешніх птахів, шелест тамтешніх тополь, плюскіт води... А поштовх до абсолютної зацікавленості Прип’яттю дала зустріч з колишнім її мешканцем. Він нема-нема та й навідував своє старе помешкання, де на столі лежали його дитячі фотографії. А коли я спитала, чому ж він ніколи їх не забере, відповів: "Тоді від міста вже геть нічого не залишиться..."

- А як ви все ж таки вийшли на свої найголовніші об’єкти - на роялі, на піаніно?

- Так і вийшла: сходами, поверхами... У кімнатах, які стояли пусткою, мимоволі шукала очима за музичними інструментами. Гітара? Акордеон? Скрипка? Та ніде нічого! Усе вкрадено. А роялі стояли. Правда, перший "мій" рояль не стояв, а лежав. Виламано клавіші, вирвано струни...

У Празі він мені наснився. Але цілий, і я за ним, і діти навколо. Спало мені на думку: рояля або піаніно не знищать легко ані люди, ані вітри, ані морози. Вони мають, вони мусять звучати...

- Не важко здогадатися: ви повернулися до Прип’яті і там...

- А там збагнула, що треба позаглядати по Будинках культури, по школах, по дитячих садочках. Початковий мій рояльний запис був, уявіть собі, в концертній залі. Заливала її вода. Не знати звідки й текла. Клавіші задубіли. Б’ю по них, щоб заговорили струни, хлюпоче вода... Але ті всі звуки були мені потрібні, щоб майбутня композиція дихала атмосферою мертвого міста. Зате маленьке піаніно в дитячому садочку мене по-доброму заскочило: звучало так наче і не простояло під дощами, під снігами чверть століття.

- Cкільки інструментів разом прислужилося вашій унікальній композиції?

- Пам’ятаю точно - вісімнадцять. А було б їх менше, якби не допомога колишніх прип’ятців. Розшукувала їх через інтернет. Перекладала свої мейли українською, і не було випадку, щоб хтось мені відмовив. З багатьма, з дуже багатьма українцями спілкувалася.

- Отже трагічна чорнобильська екзотика уможливила вам пізнати Україну?

- Я б так не сказала. Україну знаю давно. Може, навіть від дитинства. Малою я частіше, ніж "Пригоди муравлика Ферди", гортала татову енциклопедію, "Британіку". Можливо, слово "Україна" мене чимось особливо зачепило. Студенткою попоходила Карпатами, попоїздила українськими містами...

- Спонсорували українці видання вашого альбому?

- Ні. Ані українці, ані чехи. Усе своїм коштом: поїздки, студія, CD, дизайн...

- А як перебігав суто творчий процес створення альбому "Прип’ять. Піаніно"?

- Кожен прип’ятський об’єкт я записала на магнітофон, а далі, вже в Празі, працювала з цим матеріалом так само, як під час будь-якого компонування. Певна річ, уважно переслухала всі записи і почала монтаж, який тривав кілька місяців. До кожної частини композиції підходила, зважаючи на загальні засади композиторського ремесла. А саме: дбала не тільки про мотив, а й про емоційний малюнок, про динаміку, форму. Подумки часто поверталася до Прип’яті. У композиції, яка звучить тридцять п’ять хвилин, подекуди залишила цілком автентичні хвилинні, а інколи й довші уривки, щоб слухач пройнявся істотними звуками чорнобильської зони. Жоден прип’ятський звук ніяк спеціально не опрацьовувала, щоб не стратити чуття справжності, що, на мою думку, увиразнює природність окремих частин твору.

- Пані Цілкова, дякуємо вам за розмову.