Грузинка Тамара понад двадцять років живе в маленькому містечку на Донбасі. Жінка готує традиційні кавказькі страви, які із задоволенням купують в неї не тільки сусіди. Кулінарні навички вона здобула в родині, яка колись мешкала в Сухумі - столиці невизнаної міжнародною спільнотою кавказької республіки Абхазія, яка офіційно входить до складу Грузії.

У колишньому СРСР Сухумі був відомим своїми гірськими красотами, чорноморським узбережжям та мандаринами курортом. Так було до того, як вибухнула грузино-абхазька війна. "У серпні 1992 року до нас в місто в’їхали танки і з’явилися бойовики. Я не знаю, хто з них був грузином, хто чеченцем, хто абхазом. Вони всі разом були бандитами. Вони підпалювали будинки, вбивали дітей, жінок ґвалтували", - розповідає жінка. Тамара каже, що бойовики відбирали машини та гроші у людей, а потім їх розстрілювали. Те, що вона залишилася живою і врятувалася, вважає випадковістю. Багато людей, які намагалися втекти від озвірілих бойовиків, загинули. "Моїх батьків та брата теж убили", - розповідає жінка.

Притулок на Донеччині

Від війни Тамара врятувалася на Донбасі, де в неї були родичі. "Нас сюди приїхали тисячі, і кожному і влада, і мешканці тут всіляко допомагали. Жінці відразу прийшлося по душі, що на Донбасі ніхто на національність взагалі не звертав уваги. "Я тут дуже швидко стала своєю", - каже вона. Жінка розповідає, що коли почалася війна на Донбасі, вона зрозуміла, що все знову наче повторюється. За війни мирним людям завжди дістаються розруха та страждання, переконана Тамара. Утім, вона залишилась в прифронтовому містечку і сподівається на припинення військових дій невдовзі. "Мені просто вже не так страшно, як було вперше. Та й їхати нема куди", - каже жінка.

56-річна вірменка Єлизавета із своєю родиною пережила вже три війни, а тому називає себе тричі біженкою. Історія її страждань розпочалася в Баку, з початком конфлікту між вірменами та азербайджанцями за контроль над Нагірним Карабахом, який спалахнув наприкінці 1980-их. "Особисто моєї сім’ї не торкнулося якесь фізичне насильство. Але морально було дуже важко. Сусіди-азербайджанці моментально змінили ставлення до нас. Неможливо навіть було піти з дітьми погуляти, люди навколо тикали пальцями в моїх дітей", - каже вона.

Чоловік Єлизавети був військовим і з початком конфлікту переведений на посилений варіант несіння служби. Сама ж вона, залишаючись із маленькими донькою та сином в квартирі, намагалася не подавати якихось ознак життя. "Вечорами взимку 1989 року ми навіть світло не вмикали, щоб не показувати, що ми вдома і не викликати проти себе якусь агресію", - згадує жінка.

Тричі біженці

Переїзд родини до чеченської столиці - міста Грозного, де жили батьки Єлизавети і пройшло її дитинство, - на той момент здавався можливістю врятуватися від війни та переслідувань. Однак і там на початку 1990-х почала розгортатися війна за незалежність від Росії. "Військову частину, в якій служив чоловік, розгромили. Його самого одного разу захопили чеченські бойовики і тримали в підвалі. Через нього вони хотіли отримати доступ до армійських фінансів", - згадує жінка.

Новим місцем порятунку був обраний приазовський Маріуполь, де родина мала рідню. Але особисті трагедії продовжували переслідувати сім’ю. Жінка втратила чоловіка і залишилися одна з двома дітьми, стала інвалідом за зором. Утім, вона знайшла в собі сили розвивати власний бізнес та робити все, щоб діти отримали добру освіту. Два роки тому родина переїхала в Донецьк. "Все, начебто, складалося добре. Місто, яке нам дуже подобалось, перспективна робота у дітей", - каже Єлизавети.

Однак родині знову довелося стати біженцями. "П’ятого липня минулого року ми поїхали у відпустку, і відтоді більше не змогли повернутися додому",- згадує переселенка. Спочатку притулком для родини став пансіонат для біженців під Маріуполем, потім вони переїхали до Києва, куди перевелася компанія, де працювала дочка Єлизавети. "Спочатку, коли ми дізналася, що їдемо в Київ, були на межі нервового зриву. Думали, нікого не знаємо, нічого з собою не маємо, жити немає де". Але все налагодилося. Допомогли співробітники дочки, швидко знайшли нових друзів серед киян: доброзичливих, привітних, кажуть в родині.

Єлизавета визнає, тікаючи від національних переслідувань з Азербайджану, як це не прикро, на свою історичну родину, у Вірменію, родина теж би поїхати не могла, маючи азербайджанське прізвище. "Там так само існує історична неприязнь по відношенню до сусіднього народу", - каже Єлизавета. В Україні ж, навпаки, вона зустріла дружелюбне середовище. "Я була дуже щаслива, що після тих національних конфліктів, з якими я стикалася на Кавказі, я потрапила в Україну, де ніколи, в жодному місті не відчувала якоїсь неприязні на етнічному ґрунті", - каже жінка. Вона ніколи не зустрічалась з Тамарою, утім, думки у цих жінок однакові щодо війни: її провокують політики, а страждає народ. І все відбувається начебто завжди за одним сценарієм, кажуть вони. Єлизавета додає: "Зараз я з дітьми та онуками мрію про повернення додому, в Донецьк. Якщо проаналізувати, то моє життя - це суцільне біженство, я постійно потрапляю в якісь конфлікти міжнародного масштабу і постійно від них тікаю. Утім, попри все вважаю, що в Україні моя родина знайшла батьківщину".