Від 11 червня 2017 року в мене стало на два документи, що ними я можу пишатися, менше - і тепер я пишаюся самим фактом їхньої відсутності. Ще в першому класі у школі нам уже ставили оцінки, і щотижня батьки мали розписуватися в щоденнику. У школі, де я вчилася з 10 років, окрім оцінок нам щосеместра ще й видавали - теж під батьківський підпис - документ із рейтингом. Ти точно знав, де твоє місце серед 32 учнів у класі і за кого саме ти гірший. Не пригадаю факторів, які будь-коли блокували мені мотивацію пізнавати і вивчати сильніше, ніж ці два документи.

Із закордонними паспортами у мене все інакше - це мої маленькі фетиші. Там є багато віз і штампів. Три- і п'ятирічні європейські "мультики", США і Канада на 10 років, для фул хаузу не вистачає хіба що візи Великобританії або Австралії - але туди мені поки що було не треба. Є і різні дивні азіатські, деякі з них отримані шляхом тривалої переписки з різними азіатськими міністерствами упродовж кількох місяців, інші - через підтвердження з банківського рахунку про наявність суми, на яку в країні призначення взагалі-то можна прожити без печалі кілька років, але без цієї суми кольоровий папірець у паспорт не клеять. Від штампів і віз паспорти закінчуються значно швидше, ніж завершується термін їхньої дії, і я отримую нові паспорти, і з старих завжди вирізаю собі візи. У мене є ціла коробка з цими візами.

Мої паспорти - це як щоденник, де самі відмінні й добрі оцінки; як свідоцтво про те, що ти у своєму класі - третій, ну, може, п'ятий за успішністю. Я завжди гордо й урочисто простягаю їх - завжди обидва - офіцерам на паспортному контролі. Хай подивляться, у скільки місць я підійшла, хай знають, скільки країн повважали мене гідною того, щоби впустити і прийняти.

Нещодавно мій знайомий запостив у Instagram фото паспорта з якоюсь свіжою візою (ви ж знаєте - ніколи не викладайте у відкритий доступ фото своїх документів, це небезпечно) і підписом великими літерами: МЕНЕ ВЗЯЛИ! Мені була цілком зрозуміла його радість - бо я знаю, що таке, коли тебе не взяли.

Одного разу мене запросили на кінофестиваль в Нью-Йорк - і заразом виступити там же з віршами. Я прийшла в посольство зі своїми розкішними паспортами, які свідчили, у скількох місцях я успішно і легально була і повернулася, і зі стовідсотково справжніми, з печатками та підписами, запрошеннями - від Колумбійського університету та, власне, того кінофестивалю. Секунд 40 знадобилося офіцеру з віконечка, щоби сказати мені - ідіть додому. Можливо, йому болів зуб. Може, фестиваль ще не опублікував повну програму і там не знайшлося мого прізвища й фото, яке з'явилося пізніше. Може, того дня уже видали забагато віз. Я ніколи про це не дізнаюся.

Поки я йшла до виходу, мені здавалося, всі-всі у консульстві США дивляться на мене, як на людину другосортну, людину, на якій світ поставив хрест. Я тоді чесно думала, що я нікуди ніколи більше не поїду. Це було так коротко і так принизливо, що я не уявляла кращого способу уникнути таких емоцій в майбутньому, аніж більше не звертатися ні до кого по жодні візи. Краще вдома, але без цього публічного побиття.

Зі мною це сталося одного лише разу, після багатого і легкого досвіду подорожей, і вирішилося досить легко - організатори із США подзвонили до відділу культури при посольстві, аташе від культури зателефонував мені і сказав, що він ні на що не впливає, але радить мені подати документи ще раз. Я дуже йому нахамила. Я розповіла йому все, що думаю про їхній принцип поділу людей на кращих і гірших, на гідних і негідних, на тих, кого взяли і тих, кого ні. Окремо я пройшлася по тому факту, що тобі нічого не пояснюють. Це наче від тебе одного ранку пішла кохана дружина, пішла і не повернулася, а ти так все життя і не знаєш, чому, казала я йому. Це наче тебе вигнано з раю, але ти навіть яблука не їв, говорила я, хоча де рай, а де ваш Нью-Йорк, там у метро щурі розміром зі свиней, на вулицях чорношкірі гангстери, все мистецтво дешеве і одноденне, усі усмішки штучні й натреновані, усі губи і груди з силікону. Мені туди не треба, казала я, їздіть туди самі.

Аташе від культури був справжній фахівець, він не те щоби з усім погодився, але вислухав, не образився і порадив обрати час для співбесіди вже сьогодні, до кінця робочого дня.

Після того випадку, який стався і забувся вже давно, я змінила своє ставлення до людей, котрі вирішили нікуди не їздити, тому що в них чистий паспорт; тому що в них нема довідки з роботи; тому що вони не знають, як заповнювати анкету; тому що вони бояться, що в них неправильні квитки, не такі, як треба, броні готелів; тому що вони хочуть навідати родичів чи друзів, а це підозріло; тому що вони незаміжні чи неодружені; тому що вони думають, що в консульстві всі будуть говорити до них іноземною мовою, якої вони не знають, а у візовому центрі їх не пропустять, тому що вони погано пройдуть металошукач чи не сподобаються охоронцеві з лиця. А насправді - просто тому, що вони не хочуть, щоби їх не взяли, не хочуть, щоби їм сказали, можливо, ще й зафіксувавши це документом, що вони гірші, ніж треба, що вони не такі, яких хочуть бачити, що вони не підходять.

Я згадувала цей похід в американське консульство, і цілком раціональним здавалося намагання людей - свідомо чи несвідомо - уникнути подібних пригод. На тлі перспективи такого негативного емоційного досвіду пізнання і вивчення, дослідження іншої дійсності і розширення світогляду уже не виглядає достатньою мотивацією заморочитися і спробувати отримати наліпку в паспорт.

Безвізовий режим з ЄС, фактично, не позбавляє нас кордонів і меж. Квитки та готелі такі ж дорогі, підтвердження того, що ти повернешся, як і того, що ти маєш чим оплатити своє перебування у країні призначення, все ще можуть бути потрібні. Іноземні мови не стали більш зрозумілими. Але більше не треба попередньо нікому доводити, що ти ОК - і це дуже важливо.

За попередніми даними, у перший день безвізу з України до країн Шенгену вирушили 52 тисячі осіб, і лише двадцять відсотків з них були дійсно без віз і з отими самими страшними чистими, абсолютно новими паспортами. Але кількість людей у візових центрах свідчить про те, що скоро чисті нові паспорти будуть у всіх. І пишатися будуть саме ними - паспортами своєї країни, а не тим, що в них вирішили вклеїти консульства інших країн.

Того самого недільного ранку я вилітала з Борисполя, і мені здалося, що всі ці 52 тисячі людей були там. Приблизно половина з них - із повітряними кульками, і абсолютно всі - щасливі. Тому що їх - взяли. Нас всіх - взяли. Поставили нам добру оцінку. Сказали нам, що ми ні за кого не гірші. І це - надихає, і стимулює, і позбавляє страху і напруги - тих самих каменів, із яких збудовано найстрашніші і нейнездоланніші кордони всередині нас.