Всі знають, що рідна мова - це та, котрою співала мати колискову. Але що, коли ні?

Я виросла в російськомовній сім'ї. Щоразу, як говорю про це, стикаюся з якимось курйозом. Востаннє розповідала про це на камеру якомусь каналові на "Книжковому Арсеналі", і раптом якась жінка, що просто проходила повз, зупинилася на слова "Моя перша мова російська" і з правдивим жахом - не з претензією, а саме з жахом, - каже: "Та як взагалі можна таке говорити, побійтеся Бога!" І пішла собі, прямо хочеться додати - хрестячись на ходу, щоби її вберегло від такого жаху - першої мови російської.

І якось так - от щоразу.

Правда в тому, що мова "материнська" для мене - російська. Перші слова, казки, перші колисанки, перші вірші, перші висловлені власні думки - я прожила саме через неї. Я не вибирала цього, і я цим щаслива. Моя мама знала класні колисанки, а вдома була суперова добірка книжок. Ситуація, однак, дещо ускладнювалася тим, що виросла я на Західній Україні, де вважалося, що російськомовними бути небезпечно.

Я не знаю, чому так вважалося, - єдині прояви дискримінації, з якими я стикалася стосовно мови і свого походження, сталися зі мною у школі з релігійним і національним ухилом, яка у принципі існувала за принципом "утискай і рівняй всіх під одну лінійку". Але навіть там і навіть у 10 років мені було зрозуміло, що прояви ці штучні: мені прилітало, бо москалів належалося ненавидіти. Хто такі москалі? За що їх ненавидіти? Всіх і кожного чи вибірково? Отут уже треба було подумати головою, а подумати головою та прийняти виважене рішення завжди складніше, ніж просто прийняти якийсь паттерн поведінки. А однак було зразу зрозуміло - утискають за російську мову і походження лише ті, кому складно подумати головою.

Пізніше стало зрозуміло, що утискати чи дискримінувати будь-кого за мовним та національним принципом можуть загалом лише ті, кому складно подумати головою, але це я уже перескочила років так зо 15 наперед.

Менше з тим, з часів, коли мені було 10 і рідна мова моя була російська і мені доводилося на щодень відстоювати те, що я маю право мати рідну мову, відмінну від рідної мови деяких моїх вчительок чи однокласників та однокласниць (не всіх - російськомовних сімей на Західній Україні було більше, ніж ви, можливо, думаєте), змінилося не багато.

Тобто як. Для мене змінився цілий світ. Рідна мова змінилася - я виросла і обрала українську. Без ненависті до російської мови чи культури обрала, просто бо вона більше мені подобалася. Знаєте, як писав Олександр Олесь: "Що бринить нам чарівніш? Що нам ближче і миліш?" От я і вибрала, щоправда, там далі по тексту Олесь знову скочується в перші матері слова і першу пісню колискову, але посил загалом у нього ОК: вибери, що тобі краще.

Я також переїхала жити до Києва, і то ще в часи, коли тут вважалося, що україномовним бути не перспективно. Не знаю, чому так вважалося, не стикалася з тим, щоби хтось мене утискав за те, що я україномовна, але тут ми якраз і підкрадаємося до того, що не змінилося: подумати головою і прийняти виважене рішення все ще складніше, ніж прийняти готовий паттерн поведінки.

У Києві стався 2004-й, а потім і 2014 рік. Ідеологічне протистояння з Росією перетворилося на воєнні дії, увиразнилася наша світоглядна різниця і дистанція в стратегіях розвитку. Ненавидіти москалів серед певних кіл все ще маст, питання "За що конкретно? Чи всіх разом, чи вибірково? Чи разом з мовою і культурою, чи лише політичну сутність сучасної Росії?" все ще вимагають подумати головою. Суспільство пережило багато етапів мовних дискусій, різних законопроєктів, законів, змін. Уже складніше узагальнити, де саме небезпечно бути російсько- чи україномовними, але це нікого не зупиняє і узагальнювати продовжують.

Все так само багато українців двомовні. Все так само людей більше цікавить, що їм їсти і як заробити на життя, все так само мова мала би бути інструментом порозуміння, але ним не стає. Багато людей мають свою тверду позицію щодо мови - чи-то лише українська, чи дві, чи державна українська, а в житті віддовбіться від нас, будьте добрі, і майже всі, кого я знаю і за ким спостерігаю впродовж тривалого періоду часу, цю позицію часом змінюють, і це добре. Бо для того, щоби змінити свою думку чи позицію, треба знову ж таки скористатися головою.

Мені ближче, і миліш, і дорожче в час неволі (рівно як і в час волі, щастя, ночі, сніданку, канікул, хвороби - потрібне підкреслити) українська мова. Вона - моя не материнська, але рідна, не перша, але вибрана.

Але ще ближче, і миліш, і дорожче мені, коли люди думають головою, замість підніматися на хвилях ненависті, спровокованих кимсь іншим, і добре, якщо бездумно, але, на жаль, частіше з цілком конкретною і маніпулятивною метою.

Тому якби була така мова, що щоби говорити нею, треба було би обов'язково взяти на себе всю відповідальність за всі свої рішення і вчинки, і кожне слово, яке чуєш, треба було би обов'язково обдумати і зрозуміти, а кожне слово, котре говориш, теж зрозуміти, по-перше, а по-друге - виважити, і всю інформацію перевірити і осмислити, перш ніж прийняти за ту, якою керуєшся, і в соцмережах теж, - я би без вагань перейшла з української на неї, на цю міфічну мову здорового глузду.

Хай би вона всім стала за рідну.

"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.