Подарунки під подушкою (або ні) на 19 грудня уже багато років є невід'ємною частиною мого життя. Я отримую їх, дарую, люблю Миколайчика і все ще - хай уже тепер лише в голові, - складаю йому листи. Але так було не завжди. День Святого Миколая подарувала мені одна конкретна людина.

Одного 7 грудня, коли я була ще дуже маленька, до нас в двері подзвонили увечері. Ані мама, ані бабуся з дідом, ані я, звісно, нікого не чекали, тому мінімально напружилися - але пішли відчиняти: ми жили в військовому містечку на окраїні Івано-Франківська, сусідки часто заходили до бабусі, а приятелі часом - до діда.

За дверима стояла моя нянечка, до якої я в той день не прийшла, бо в мене були, припустимо, соплі. Вона була в капелюшку, і радісно повідомила нам, що на дворі - сніг, а в мене сьогодні - День Ангела, то вона й прийшла мене привітати.

Дідусь мій, глава сім'ї і господар дому, не так давно вийшов на пенсію з посади голови кафедри наукового комунізму одного з місцевих ВНЗ, і я не думаю, щоби моя нянечка цього не знала. Це її, щоправда, не зупинило. Була вона особистість з багатою біографією - далека родичка одного українського героя на літеру Б, дуже освічена, релігійна людина із гострим розумом, думаю, колись вона була в українському підпіллі, і взагалі поглядів своїх не зрікалася, незважаючи на радянську, як виявилося, цілком собі тимчасову, в порівнянні з нянечкою, владу.

Зі смішного пам'ятаю, що в часи війни вона працювала при якомусь благочинному шпиталі, і коли розповідала про це мамі, то весь час наголошувала на тому, що постійно ходила в білому, щодня. Мама це сприймала м'яко кажучи дивно - вона багато знала про війну від своїх батьків, ну і уявляла собі: кров, смерть, хвороби, рани і нянечка така вся в білому, знаєте, як в тому анекдоті - "І тут я на білому коні". На якийсь з разів мама не витримала і зробила своє зауваження. Нянечка сміялася: на білому одразу видно, як принесеш вошу, а тиф, який можна було принести разом з вошею, уже і так хворі чи поранені, котрих вона гляділа, точно б не пережили.

Якщо я все правильно розумію, працювати на пристойних посадах Наталії Юліанівні тоді було не можна через те, що вона продовжувала ходити до церкви і не приховувала своїх переконань, та й була вона пенсійного віку, - тож тримала нелегальний, очевидно, домашній дитячий садок.

Дітей пані Наталя Юліанівна дуже любила, але вибирала - будь-хто до неї потрапити не міг. Дітей нудних, тих, що не говорять, не ходять самі в туалет, наприклад, вона не брала. Очевидно, я пройшла ці тести. Ще мама пригадує, що пані Наталія була дуже дорога, але воно було того варте.

Нас у пані Наталії було троє. По середах і п'ятницях замість м'яса була риба, говорили вдома хорошою, багатою українською (котрої я до того ніде не чула) і читали Біблію - не лише її, звісно, але читали - весело, як казки, з розмовою і обговореннями, пам'ятаю, якось я потім навіть гралася з іншою дівчинкою, яку гляділа пані Наталя, - ми стягли до купи всі стільці, і було їх сім, і це були сім тощих корів, ну, ви зрозуміли.

В сніг та ожеледь вона пройшла через темний парк і ще кілька районів, щоби привітати свою три- чи чотирирічну сопливу вихованку, мене тобто, з Днем Ангела. З таким ділом мене вітали вперше, але відтоді - мама вітає щороку, а дід з бабусею переіменували це політкоректно для себе в іменини, і ми святкували всі разом.

Поки вона пила чай, вона розповіла моїй радянській родині ще й про Святого Миколая - стисло, але ємко. Ангел і Святий була прекрасна парочка для милого пообіддя вдома у викладача наукового комунізму, вони ніби стояли нянечці Наталії Юліанівні за плечима, поки вона провадила неспішну розмову з мамю і бабусею. Однак що би ви думали - через два тижні до мене прийшов Миколай, першого разу, пригадую, він приніс мені набір манюнього дерев'яного посуду, каструлі, миски, макітри, навіть дошка для нарізання і скалка для тіста, і все таке маленьке і яскраве, що я спросоння зраділа, що Миколай приніс мені багато ґудзиків.

Розповіла пані Наталія Юліанівна і про те, що буває з нечемними дітьми - тому Миколай щороку приносив мені також різочку, перев'язану стрічкою, котру я все дитинство рік за роком успішно скидала до стіни за ліжко, ніби й не було її там зовсім.

Пізніше тієї ж зими вдома в пані Наталії я побачила справжнє Різдво - сіно під лляною скатертиною, колядки, дідух, свічки. Була в неї одна така конструкція, де на шпичаку ставилися лопасті, а на них підвішувалися ангелики, а на ангеликах були маленькі дзвіночки, і всередину в усе це діло ставилася маленька свічечка, і коли вона горіла, теплі потоки повітря приводили чудасію в рух - воно крутилося, мерехтіло і дзвеніло. Мені уже за 30, а я все ще скуповую такі карусельки-підсвічники на різдвяних ярмарках всього світу, щоби ви знали. Можливо, я навіть вам одну таку дарувала.

Торік на третій день Різдва пані Наталія розповіла мені, що це не просто день, а День Святого Стефана - ну і ще невеличку красиву історію з цього приводу. Так, вам не здалося - пані Наталія все ще тут. І всі ці 30 років ми з нею листуємося, хоча цей час прожила вона частково в Німеччині, вийшовши заміж вже в віці за 60, коли поховала свого чоловіка Петруся, котрого пам'ятаю ще я, - там була якась навіть романтична історія, якесь кохання з юнацьких часів, з підпілля чи щось таке, але цього я напевне не знаю. Пам'ятаю, ще давно, вперше потрапивши до Берліна дзвонила їй колись в Норден, і ми розмовляли замалим не годину, аж шкода людей, які здавали мені житло, - вони не виставили мені рахунку. Я знаю про неї не багато, і з року в рік обіцяю собі поїхати до неї та її родини і дізнатися, що з того, що знаю - правда, а що - романтичні вигадки.

Буде неправдою сказати, що ми спілкуємося багато. Але вона є в моєму житті. Вона щось як мій персональний Ангел, Миколай і Різдво в одній подобі, в капелюшку. І знаю, вона буде зі мною завжди і завжди буде для мене важлива.