93-річний Онуфрій Дудок із 1942-го по 1945 роки був в'язнем трьох нацистських концтаборів - "Аушвіца", "Флоссенбюрга" та "Матгаузена". Разом із дружиною - 82- річною Галиною Барановою - він нині мешкає в однокімнатній квартирі у Львові. На побілених вапном стінах висять гобелени, поряд - мапа колишнього СРСР. Телевізора немає, із меблів - лише найнеобхідніші.

Дідусь трохи кульгає після того, як нещодавно перехворів. Його дружина каже, що його треба ще полікувати в лікарні, і питає, чи є державні програми допомоги жертвам нацизму. Ми поряд з дідусем, який здивовано дивиться  у комп'ютер, шукаємо дані про такі програми і передаємо контакти подружжю. І водночас починаємо розмову.

Deutsche Welle: Пане Онуфрію, чи допомагає Вам держава, місто? Ви ж отримуєте доплати відповідно до Вашого статусу жертви нацистських переслідувань?

Онуфрій Дудок: Та що там вони платять. Мені нічого не треба! Я закріплений за нашим Червоним Хрестом, вони допомагають. Мені нічого не треба! Мені вистачає пенсії. (Разом з дружиною вони отримують не більше 5000 гривень. - Ред.) От дивіться…

(встає, трохи кульгаючи, іде до коридору, показує акуратно розвішаний одяг)

Дивіться! Ось, бачите, мені це купили німці, коли я їздив на річницю визволення концтабору. Куртка, сорочка, штани, ось черевики. Все є… Так що в мене є в чому їздити за кордон. Зараз ось поїду в "Аушвіц" на 75 років визволення. Я їжджу майже кожного року ще і в концтабір "Флоссенбюрг". Усе сплачують німці. Я був у трьох концтаборах.

Вас вивезли на примусові роботи до нацистської Німеччини, коли Вам було 16 років. Як Ви взагалі потрапили до концтабору?

Я  працював на торфозаготівлі біля Львова. Приїхала якась машина-фургон, нас забрали і повезли потягом до Нюрнберга, сказали, що їдемо на роботу в Німеччину. Там дали, що їсти, де спати: ліжко, шафа була, обіцяли платити. Але я одного дня пішов на пошту відправити батькам листа. Адже вони нічого не знали, куди я подівся. Так мене гестапо схопило - і покарали концтабором за те, що я без дозволу пішов. Спочатку мене привезли до "Флюссенбюрга".

(підходить до стіни, знімає тремтячими руками малюнок у фоторамці)

Ось бачите, це я намалював себе чотири роки тому. Ось так ми носили каміння - таке величезне - на плечах із ранку до вечора. Угору - згори. Той одяг табірний, знаєте, такий смугастий, блакитно-білий... Як ганчірка. Взимку не рятував від холоду. Ось я тут написав: "Працюємо очима".

Що це означає?

Там був один чоловік - дорослий. Якось він мені на вухо шепнув, що, мовляв, хочеш вижити, то "працюй очима". За в'язнями спостерігали, ми їх називали "капи", "оберкапи". То весь час треба було дивитися на нього, чи він не дивиться на тебе. Та, якщо дивиться, то ти мусиш працювати скоро. Інакше приходить і б'є. Я стільки нагайок отримав. Жахливий біль! Як вдарить… То страшне. На п'ятому разі вже нічого не відчуваєш. А мені давали 25 інколи. Били ще, коли я, не почувши, не відкликався на свій номер 166557… Ти там був  "номером", не людиною, у якої було ім'я.

Як так сталося, що Вас доправили до "Аушвіца"?

Та не знаю. Там же ж ніхто нічого не казав. Ти взагалі не розпоряджався своїм життям. Завантажили до потягу і повезли. От і приїхали ми. Потяг зупинився прямо біля крематорію, і ми зрозуміли, що нас хочуть спалити. Я навіть бачив, як відсунули ці двері до середини… Знаєте, там була квадратна кімната, туди пускали газ. А потім згори дивилися, чи всі мертві… Потім усіх у піч. День та ніч палили. То там мільйони загинули…

А наш потяг відвезли від крематорію. Якийсь поляк побачив, що ми усі хоча і виснажені, але молоді, можемо працювати, сказав, що, мовляв, ці потрібні, і нас доправили до бараків.

Які умови були в бараках?

Ліжка були, холодно… І голодно. Зупу таку давали - вода і буряк. І цей сморід чорний постійно… Я вже нічого не хотів. Думав, аби б спалили, аби б убили… (плаче)

Знаєте, я вже не все пам'ятаю. А от… Я бачив там Гіммлера (рейхсфюрер СС Генріх Гіммлер (Heinrich Himmler) приїжджав до однієї з філій концтабору "Маутгаузен". - Ред.) Він приїхав і ходив дивився на все. З ними ще есесівці були. То я його добре бачив. І чув, як він сказав: "Diese Hunde leben besser hier, wie unsere Soldaten die Front. Ці собаки живуть тут краще, ніж наші солдати на фронті". Це я добре запам'ятав.

Ви пам'ятаєте, як звільнили концтабір?

"Амерікани". (Американські війська звільнили в'язнів "Флоссенбюрга" та "Матгаузена", "Аушвіц" звільнила Червона армія. - Ред.) Спочатку бомбили так сильно, що ми думали, що вже кінець. А потім вони прийшли. Нас доправили до іншого табору, куди усіх в'язнів звозили. Там нас годували добре. А потім хтось приїхав на "доджі". Нам запропонували роботу, і я погодився, бо набридло вже "відпочивати". Там були різні роботи. А потім нас спитали, хто хоче залишитися, а хто хоче повернутися додому. Я міг залишитися там, але повернувся.

Як сприйняли Ваше повернення батьки?

Та це тривало 10 років майже, поки я повернувся в рідне село. Вони думали, що мене вже немає в живих. От такими очима (показує здивування) на мене дивилися, не могли повірити. У нас було в родині п'ятеро дітей… Я потім довго вдома був, приходив до тями. А потім поїхав знову до Львова - на роботу.

Як до Вас ставилися за радянської влади?

Та нормально. Лагідно ставилися. Гуртожиток дали, роботу дали. Адже я потрапив туди не з фронту, незаконно. Я працював на зводі слюсарем. В мене були гроші. Я скрізь їздив. І за кордон теж.

Зараз іде війна на Донбасі. І там теж є полонені, в'язні, які сидять в жахливих умовах у підвалах…

Це зло. Не треба цього. Треба припиняти. Не дай Боже, щоб так, як ми тоді… (плаче) Концтабір - це жахливий холод, жахливий голод та непосильна фізична праця…

Дуже хочу поїхати до міста Освенцім на 27 січня (на території "Аушвіца" пройдуть заходи з нагоди 75-річчя визволення табору. - Ред.) Мені дадуть супроводжуючого, аби я там зміг ходити. А ще треба навесні їхати до "Флоссенбюрга". Ось, бачите запрошення. (показує) Мене там чекають.

Я, до речі, жодного разу не зустрів когось, із ким був у концтаборах. Може, вже не живі…