Раніше на самітах НАТО рідко коли відчувався військовий дух. На територію, де відбувався нинішній захід, завезли танки. Біля входу погляди усіх притягував до себе муляж літака-бомбардувальника. Бутафорія, що відображає невимушене ставлення британців до всього військового, водночас продемонструвала набагато більше: НАТО як оборонний альянс повертається до свого головного завдання.

Це відбувається під зовнішнім тиском, фактично з певним примусом. Деякі з країн-членів НАТО знову починають вживати стару термінологію з часів "холодної війни" на кшталт "стримування" і "відлякування". Утім, що ще залишається військовому альянсу, якщо у Східній Європі новий-старий противник використовує військову політику сили і за допомогою насильства змінює кордони.

НАТО ж реагує на це планом боєготовності, котрий має на меті насамперед заспокоїти східноєвропейські країни НАТО. Так звана "доктрина Путіна" серйозно стривожила Таллінн і Ригу. Росія залишає за собою право втручатися у справи інших країн у разі потреби захисту російськомовних меншин. Путін вже показав на прикладі Криму, як саме це відбувається. В Латвії та Естонії живе багато російськомовних людей, а причину для їхнього "захисту" у Кремлі завжди зможуть знайти.

Утім, сили швидкого реагування НАТО не вирішать проблеми з безпекою у Східній Європі. Найбільше, що вони зможуть, - це забезпечити захист від "зелених чоловічків", тобто військових без розпізнавальних знаків, які проникають на територію чужої держави. Військові НАТО занадто добре знають, що альянс не зможе захистити балтійські країни у разі війни з російською армією. Отже, НАТО потрібна цілковито нова стратегія.

Теперішній оборонний розрахунок НАТО ґрунтується на простому припущенні, що російський президент поважає кордони Альянсу. Іншими словами, що керівництво у Москві усвідомлює, що члени Альянсу зобов'язані надавати один одному військову підтримку, закріплену у 5-ій статті Північноатлантичного договору.

Однак, що буде, якщо Путін вирішить випробувати на міцність 5-ту статтю, байдуже, чи за допомогою нетрадиційної інтервенції, чи наземно-повітряної операції в балтійських країнах? Помирати за Таллінн? Ядерний удар у відповідь за Ригу? Ці не просто теоретичні запитання лунають не лише з боку пацифістських рухів. Над ними розмірковують і в НАТО. Але ухвалене рішення про створення груп швидкого реагування не дає на них відповідей.

А Україна? Гучних запевнень, демонстрації солідарності і символічних обіцянок допомоги в Уельсі не бракувало. Але все одно країна залишилася наодинці з Росією у конфлікті. Справжню військову підтримку Альянс запропонувати не може, адже Україна не є його членом. І Путін це точно дуже добре зрозумів.