Була собі одна політична казка. Вона виникла у затишному Бонні - колишній столиці Німеччини. Політики розповідали цю казку щовечора по телевізору. Вони хотіли допомагати біженцям, виділяючи на це чималі гроші. Вони хотіли відвідувати людей у тих країнах, звідки вони тікають, будувати там школи, створювати шпиталі і прокладати водопроводи. Вони хотіли нести мир і порозуміння.

Вже більше 20 років політики розповідають цю казку. Вона називається "поборювати причини втечі у країнах походження біженців" і саме вона призвела до того, що 23 травня 1993 року у Німеччині було жорстко обмежено засадниче право на притулок, яке зафіксовано у статті 16 Основного закону країни. В цю казку повірили і традиційні поборники права на притулок - політики від Соціал-демократичної партії Німеччини. Вони також проголосували у Бундестазі за суперечливий компроміс щодо біженців.

Ґранти не відвертають війну

Ця казка мала сумний кінець. Останній звіт міжнародної правозахисної організації Amnesty International викриває це політичне мрійництво як брехню про біженців. Адже попри зростання обсягів міжнародної допомоги країнам, що розвиваються, сьогодні біженцями у всьому світі є 50 мільйонів людей. Це - найвища цифра з моменту завершення Другої світової війни.

Очевидно, що проблему глобального зростання кількості біженців не можна розв’язати, виділяючи гроші на боротьбу з гаданими причинами втечі людей з кризових регіонів. Ані нинішню війну у Сирії, ані війни на Балканах у 90-ті роки минулого століття з різаниною у Боснії та Косові не вдалося би попередити шляхом надання міжнародної допомоги для гуманітарних пректів та економічного розвитку.

Звісно, не можна закидати німецьким міністрам, що вони за допомогою слів про мир, свободу або запобігання тероризму намагаються збільшити бюджети своїх відомств. Адже зростання обсягів міжнародної допомоги країнам, що розвиваються, має засадниче значення, аби зменшити бідність у всьому світі, підвищити шанси людей на здобуття освіти та розбудовувати інфраструктуру у країнах, що розвиваються або переживають трансформацію. Але було б помилкою припускати, що для забезпечення миру і безпеки достатньо самої лише міжнародної допомоги. Як показує досвід, вона може бути підтримкою морного процесу, але не може створити політичних передумов для нього.

Зброя для диктаторів

Коли політики у Німеччині продовжують стверджувати, що, збільшивши видатки на відповідні проекти, можна усунути причини втечі біженців з їхніх домівок у кризових регіонах, це - безвідповідально. Більше того: казка щодо політики міжнародної допомоги закриває погляд на дійсно важливі заходи і заважає проводити вкрай необхідну дискусію щодо політики прийняття біженців, знаходити відповіді на незручні запитання.

Приміром, на запитання про те, чому після заклику ООН жертвувати кошти на підтримку Лівану, який потерпає від небувалого напливу біженців, зібрано лише 18 відсотків від необхідної суми. А ця країна із населенням лише у шість мільйонів прийняла 1,2 мільйона біженців. Є й інші незручні запитання, такі як: чому Німеччина постачає зброю Саудівській Аравії попри те, що ця країна замішана у сирійській війні?

Допомога - заповідь гуманності

Диктаторам на кшталт президента Судану Омара Гассана Ахмада аль-Башира або президента Сирії Башара аль-Ассада така політична непослідовність цілком на руку. Те саме і у випадку Зімбабве, Саудівської Аравії, Росії та Китаю, де до політичного репертуару належать методи замовчування та переслідування. Про це свідчить і блокування рішень у Раді безпеки ООН.

Однак доба політичних казок добігає кінця. Більше неможливо заплющувати очі на потоки біженців та трагічні події в Середземному морі, а також біля берегів Індонезії і Малайзії. Німеччина та Європа мають нарешті домогтися узгодженої гуманітарної політики щодо прийняття біженців. Не лише аби рятувати людські життя, але й для того, аби відрізнятися від режимів, які зневажають людську гідність. Адже цінності треба захищати у реальному житті, а не у казках.