Решта урядів ЄС пішла на значні поступки Лондону. Деякі з них робилися дуже неохоче. Однак це було правильно. Економіка Великобританії потребує ЄС. Але й ЄС потрібні британці. Вони надають Європі економічної, фінансово-політичної, дипломатичної та військової ваги, якої б ЄС в противному разі бракувало. І саме німці без них були б досить самотніми серед неохочих до реформ прохачів, для яких головне - стабільні грошові транші.

Мабуть, найскладнішим пунктом угоди було питання обмеження соціальних виплат для громадян з інших країн ЄС. Адже це - проблема насамперед для окремих східноєвропейських країн-членів, багато громадян яких переїхали до Великобританії з метою працевлаштування. Адже в Лондоні проблему зловживанням системою соціального забезпечення країни однозначно перебільшують. Громадяни з інших країн ЄС приносять значно більше користі для Великобританії, ніж отримують взамін.

Утім, виявилося, що інші держави теж були зацікавленні в змінах. Так, скажімо, федеральна канцлерка Німеччини Анґела Меркель чітко підтримала вимогу Лондона визначати обсяг виплат допомоги на дітей для батьків, що працюють у Великобританії, залежно від рівня життя у тих країнах, де діти фактично проживають. А прем'єр-міністр Данії Ларс Люкке Расмуссен зрештою стверджував, що це була його ідея, і назвав її "квіткою у моєму саду". Мабуть, це типово для настрою в ЄС та також дещо несправедливо, що саме британський прем'єр Девід Кемерон має стати мішенню критики та цапом-відбувайлом, коли інші просто спокійно виграють від таких змін.

Тепер Кемерону доведеться переконувати

Та чи не найбільшою перешкодою з британського боку були не стільки конкретні проблеми, скільки загальне почуття відчуженості відносно ЄС. Навіть,якщо хтось заперечить, що сьогодні жодна країна не є суверенною і що європейська єдність якраз і забезпечує більше самоствердження у світі, ніж ізоляція, Кемерону нічого більше не лишалося, як реагувати на скептичне сприйняття ЄС у своїй країні. Тепер йому знадобиться увесь його талант, аби "продати" цю угоду своїм співвітчизникам. Адже численний табір противників ЄС у власному кабінеті та скептично налаштована до Євросоюзу частина преси залишаться такими аж до референдуму.

Будь-яка така угода не має жодної користі, якщо вона укладалася без участі хазяїна народу Великобританії. Найгірше було б, коли б ЄС пішов на зустріч Лондону аж до межі самозаперечення, а наприкінці британці проголосували б на референдумі за вихід з ЄС.

Тоді б, мабуть, вже нікого ніщо не стримувало б. Тоді, теоретично, полишити ЄС змогли б і інші скептичні нації. Як мінімум, інші країни теж погрожували б виходом, аби так само проштовхнути якійсь особливі побажання. Наприкінці від Європейського "Союзу" у повному сенсі цього слова не лишилося б нічого.

Фактор кризи біженців

Трагічно, що перипетії з Великобританією припали у часі саме на кризу біженців. Британці, так само як і інші європейці, бачать, як безпорадно ЄС лавірує у цій кризі. У багатьох складається враження, що лише впевнені дії на рівні окремих держав дійсно можуть дати якийсь результат. І саме британці особливо проблематично дивляться на відкриту політику щодо біженців федеральної канцлерки Німеччини Меркель. Адже якщо ФРН за кілька років зробить із багатьох мільйонів біженців та мігрантів громадян ЄС, то отримали б право оселитися і у Великобританії. А це було б з точки зору британців небажаною імміграцією через "задні двері". Британські політики багаторазово наголошували, що євроскептики саме цьому фактору завдячують нещодавнє зростання своїх рейтингів в опитуваннях.

Тож референдум щодо виходу з ЄС, що має відбутися в Великобританії цього літа під повторним натиском тисяч мігрантів за день, які неконтрольовано прибувають до ЄС, лише з цієї причини може завершитися негативним результатом. Тож доречніше було б провести голосування дещо пізніше - тоді, коли Європа, сподіваємось, краще контролюватиме ситуацію.