Обстріл починається щовечора - незадовго до того, як сідає сонце. Місцеві жителі, які мешкають на лінії фронту між українськими військовими та бойовиками невизнаних "республік", беззахисні перед ним. Іван Полянський також живе у цій зоні. Його будинок У Жованці знову і знову зазнає нових руйнувань.

Жителі Жованки, розташованої у так званій "сірій зоні" на Донеччині, вузькій смузі між фронтами, чекають на лікаря, який раз на тиждень відвідує селище. "Кожного дня чекаєш, що ракета потрапить у твій будинок, - говорить Людмила Студерікове. - Але ніколи не знаєш, коли це станеться".

Колись селище Жованка було малою батьківщиною для близько тисячі жителів. Нині ж тут живуть лише біля 200 осіб. Останні три місяці у них немає ані світла, ані газу. "Іноді вночі мені так страшно, що я тремчу в ліжку, - розповідає Людмила. - Але мій чоловік поряд і він тримає мене за руку".

Багато жителів селища навіть узимку живуть у своїх напівзруйнованих будинках, розповідає Олександр Ворошков, програмний координатор штабу допомоги "SOS Краматорськ". У прилеглих містах вартість оренди житла настільки зросла, що вони не можуть дозволити собі винайняти квартиру. "Ціни на оренду в Краматорську такі ж високі, як у Києві. Але зарплати набагато нижчі", - розповідає активіст.

Жінки Жованки стоять у черзі за ліками й вітамінами. Продукти харчування й гуманітарні вантажі до селища привозять благодійні організації. Якщо його жителі хочуть виїхати, вони часто мусять цілий день чекати на контрольно-пропускному пункті. "У нас тут все було, - говорить жителька Жованки Віра Шароварова. - Зараз у нас залишився лише холод".

Віра Аношина (на фото ліворуч) спілкується з сусідками у Спартаку, селі, яке перебуває під контролем так званої "Донецької народної республіки". Звикнути можна багато до чого, каже вона. "Якщо нема води, її можна знайти. Якщо нема електрики, можна знайти якесь рішення. Але ніколи не знаєш, куди влучить наступна бомба", - говорить Аношина.

Світлана Заваденко стоїть перед своїм будинком у Спартаку. Під час одного з обстрілів стіни її домівки обрушилися на неї. Її витягли й відвезли до лікарні сусіди. Там їй діагностували шість переломів ребер і розрив печінки. Вона курить сигарети "Мінськ". Коли її питають, що вона думає про війну, вона лише всміхається.

Світлана Заваденко одужала. Вона живе сама із кількома домашніми тваринами. Ані електрики, ані газу, ані води у Спартаку немає з 2014 року. Тож Світлана готує їжу на мангалі. Дрова вона бере із закинутої меблевої фабрики. "Минулої зими ми ще думали, що війна закінчиться, - говорить вона. - Але тепер, чесно кажучи, ми втратили надію".

Наслідки обстрілів на околицях Донецька. Після марних спроб деескалації конфлікту переговори "нормандської четвірки" в Берліні дають шанс на нове перемир'я. Сторони домовилися продовжити перемовини щодо розведення сил і засобів на лінії розмежування.

Навіть якщо обидві сторони конфлікту домовляться про перемир'я, вони повинні будуть рахуватися з опором у лавах військових. "Ми втратили надто багато солдатів, аби зараз зупинитися, - говорить Володимир Пархамович, полковник 81 окремої аеромобільної бригади Збройних сил України. - Якщо вони дадуть нам наказ про припинення вогню, ми вважатимемо їх зрадниками".

25 років тому внаслідок збройного конфлікту Молдова була розділена надвоє, а своєрідним кордоном стала річка Дністер. На сході країни, на лівому березі Дністра, виникла самопроголошена "Придністровська молдовська республіка", яка орієнтується на Росію. Дістатися з Молдови до будь-якого населеного пункту Придністров'я можна лише через адміністративний кордон.

Бендери - друге завбільшки місто невизнаної "Придністровської республіки". Розташоване воно на правому березі Дністра, але перебуває під юрисдикцією Тирасполя. Раніше доїхати з Кишинева до Бендер можна було за 40 хвилин. Тепер же є небезпека застрягнути на придністровській митниці. Перед нею пост миротворців, де служать молдовські, придністровські та російські військові.

Село Варниця лежить на березі Дністра. Воно знаходиться у межах міста Бендери, але адміністративно належить до Аненій-Нойського району правобережної Молдови. 25 років тому, під час збройного конфлікту між берегами Дністра, його жителі підтримували Кишинів, відмовившись стати частиною невизнаного Придністров'я. На фото - меморіал у Варниці, що вшановує пам'ять загиблих односельців.

Варниці є що запропонувати історикам. Можливо, це єдине у світі село, де є вулиця імені шведського короля Карла XII. Після поразки під Полтавою 1709 року він утік сюди від армії Петра I. У 1711-1713 роках там, де зараз розкинулися городи варницьких селян, виросли королівська резиденція та поселення, яке назвали Новий Стокгольм. 1993 року в Варниці знайшли рештки королівської канцелярії.

У найближчому майбутньому на території колишньої королівської резиденції відкриють музей Карла XII. Проект за фінансової підтримки Євросоюзу та Швеції ініціювала шведська неурядова організація зі складною для вимови назвою Nordiskkulturochhistoryformedling. Приєдналася і місцева жіноча організація, яку очолює Вероніка Штефан.

На вулиці Карла XII є пам'ятний знак на місці смерті українського гетьмана Івана Мазепи, який утік сюди від російської армії разом зі шведським королем. За легендою, тікаючи, Мазепа зумів захопити з собою дві діжки золота і кілька мішків срібла. Частина потонула у Дніпрі, але щось, як кажуть історики, потрапило у Варницю. Мазепа помер у тутешньому сільському будинку 22 вересня 1709 року.

Цю вулицю Варниці жителі розташованих навпроти будинків називають по-різному. Одні вважають, що живуть на вулиці Ніколае Йорга, а інші стверджують, що на Борисівській. Це тому, що бік вулиці з непарними номерами належить до молдовської Варниці, а з парними - до придністровських Бендер. Через це виникає чимало проблем, наприклад, у бізнесменів, які хочуть зареєструвати тут підприємство.

Нашим гідом по Варниці став голова місцевої ради Георгій Лупу. Він розповів, що деякі жителі одержують придністровські пенсії з російськими доплатами, оскільки працювали на підприємствах у Бендерах. Співробітники ж варницьких підприємств отримують зарплату в молдовських леях, а послуги ЖКГ оплачують російськими рублями. Співвідношення між леєм і рублем 3:1 на користь придністровської валюти.

Георгій привіз нас на колишню військову базу 14-тої російської армії. На закинутій базі є чимало цікавого. Наприклад, у одному з гаражів стоїть справжній танк. Щоправда, сфотографувати його не вдалося, оскільки господаря не було. Він - один з місцевих жителів, який придбав на цій території ділянку землі разом із закинутим поржавілим обладнанням. Залишилася тут і вартова вишка.

Щоб потрапити з Варниці до Бендер, треба проїхати через митницю й одержати міграційну карту. У червні 1992 року тут точилися запеклі бої за міст через Дністер. У них загинуло більше тисячі людей. Сьогодні місто живе звичайним життям і відрізняється від інших молдовських міст хіба що великою кількістю пам'ятників війни.

Квитки до Бендерської фортеці, головної пам'ятки міста, можна придбати за молдовські леї. Збудована турками у XVI столітті фортифікація тільки нещодавно відкрилася для екскурсій. У радянські часи тут дислокувалася ракетна бригада 14-ї російської армії та понтонно-мостовий полк. Нині упритул до фортеці прилягає військова частина армії невизнаної "Придністровської республіки".

Перед входом до фортеці стоїть гарматне ядро, на якому той самий Мюнхгаузен злітав поглянути на позиції супротивника, що ховався за стінами цитаделі. І ядро, і пам'ятник літературному герою встановлені тут не просто так. Прототип повісті Рудольфа Еріха Распе - Карл Фрідріх Єронім барон фон Мюнхгаузен - дійсно 1737 року брав участь у штурмі Бендерської фортеці російськими військами.

З оглядового майданчика Бендерської фортеці видно міст через Дністер. За ним на протилежному боці - Тирасполь, столиця невизнаної "республіки". Усі 25 років, що минули після збройних сутичок, міст не з'єднує, а радше роз'єднує береги. Після завершення конфлікту влітку 1992 року почався процес перемовин з його урегулювання і статусу Придністровського регіону. Він триває досі.