У відкритому листі під назвою "Знову війна у Європі? Не від нашого імені", який днями поширили німецькі ЗМІ, шістдесят знаних та шанованих німців застерігають від війни у Європі та закликають до діалогу з Росією. Вони праві: у Європі більше не повинно бути війни. А діалог – завжди головна зовнішньополітична заповідь демократій. Це діє і в умовах нинішніх відносин з Росією. Однак цей благородний заклик людей, які, поза сумнівом, зробили значний внесок у політиці, економіці та культурі, не відповідає викликам нинішнього конфлікту.

Ілюзії замість фактів

Звісно, абсолютно правильно те, що у Європі не повинно бути війни, однак насправді вона вже давно триває: навесні російський президент Путін військовим засобами окупував та приєднав до Російської Федерації Крим. Відкрите збройне протистояння Росії та України при цьому не відбулося лише тому, що спантеличений Київ не наважився відстоювати Крим зі зброєю в руках. Натомість на Сході України війна з тисячами загиблих та масштабними руйнаціями ведеться відкрито. І її важко було б уявити без забезпечення солдатами та зброєю з Росії. Тож у даному випадку заклик німецьких діячів розходиться з дійсністю.

Ще гірше те, що цей заклик створює ілюзію, що Захід та німецькі політики хочуть протистояти Росії збройними засобами. Куди вже абсурдніше, адже німецький федеральний уряд та керівництво Європейського Союзу в унісон виключають збройне вирішення конфлікту. Особливо німецька федеральна канцлерка Меркель та міністр закордонних справ Штайнмаєр попри всі складнощі продовжують такий необхідний дипломатичний діалог з Москвою. Якщо підписанти відкритого листа хочуть своїм закликом підтримати таку дипломатію, то вони праві. Однак тоді у їхньому заклику не вистачає звертання і до російської політики, аби та "враховувала усю серйозність ситуації" та дотримувалася обов’язку збереження миру.

Більше схоже на створення легенди і те, що журналістам та коментаторам закидають, нібито вони не знають про страх росіян потрапити в оточення країнами НАТО. Підписанти заклику, схоже, не врахували два важливих аспекти: по-перше, у НАТО немає жодних конкретних планів прийняти у свої лави Грузію та Україну. Якраз 2008-го року обом країнам не надали можливість вступу. А саміт НАТО в Уельсі цього року фактично підтвердив це рішення. По-друге, підписантам заклику не слід забувати, що окрім зацікавленості росіян у безпеці є ще страх грузинів та українців, які змушені спостерігати, як окремі частини їхніх держав були відірвані російською військовою силою.

Суперечливий заклик

Абсолютно суперечливим лист-заклик стає в кінці. Після спогадів про сподівання у 1990-му створити єдину вільну і демократичну Європу лист закінчується реченням про те, що "до конфлікту в Україні ми у Європі вважали, що перебуваємо на правильному шляху". Це багато в чому просто нелогічно.

Адже українці якраз і хочуть стати частиною цієї вільної і демократичної Європи. Те, що відстоюється для росіян, не можна віднімати в українців. А якщо Росія через європейську політику, як стверджують автори листа, була витіснена з Європи, то тоді Європа не могла перебувати на правильному шляху в останні десятиліття. Це б заперечили і російські політики, які відстоюють безпеку РФ, адже російська критика європейської політики сусідства значно давніша, ніж нинішній конфлікт в Україні.

Нарікання на розширення НАТО та політику ЄС на пострадянському просторі російська верхівка знову і знову висловлює вже останніх років двадцять. Цю критику Захід регулярно ігнорував. Чи було це мудро, судитимуть історики. У центрі їхніх досліджень стоятимуть передусім політики 1990-их років та перших років XXI століття, які, якщо так розмірковувати, і знехтували російськими інтересами безпеки. За іронією долі, саме деякі підписанти нинішнього звернення і належать до тих політиків. Заклик засвідчує у своїй вибірковості жахливе невігластво в питаннях, що стосуються Росії та України. Ці країни не бачать в контексті їхньої історії, актуальних процесів, особливостей та багатогранності, а лише як об’єкт (західно-)європейських бажаних уявлень. Справжні виклики насправді в іншому: як поводитися з кризовою, ревізіоністською та дедалі більш егоцентричною Росією? Як виглядає баланс між відсіччю небезпекам, відмежуванням та політикою умиротворення? Одного лишень заклику до загальних чеснот, безперечно, замало.