Щоб зрозуміти логіку держав, які здійснюють інтервенцію у Сирії, потрібно вдаватися до розрахунків, які згодом не матимуть жодного сенсу. Хто з ким укладає союз і з якими цілями? Ці союзи укладаються лише на нетривалий період, можуть пройти лічені дні до їхнього розпаду. Після цього доводиться аналізувати з нуля те, що відбувається. Знову хаос, знову спроба зрозуміти логіку нового союзу, проте трохи згодом ти розумієш, що і нові припущення залишатимуться актуальними лише протягом короткого часу. Простіше кажучи, мотиви гравців у цій війні втратили будь-яку раціональність. У будь-якому разі, раціональність, яка б тривала хоча б кілька днів або тижнів.
Наприклад, взяти нинішнє вторгнення Туреччини до сирійського Афріна. За припущеннями багатьох аналітиків, Москва дала Анкарі "зелене світло" для цього. Росія, яка є державою-покровителькою Асада? Але для чого? З Москви щодо цього не почути жодного слова. Одне з припущень: вторгненням до Сирії Туреччина одночасно провокує США, які є союзником сирійських курдів. Таким чином, два партнера по НАТО віддаляються один від одного, що загрожує навіть серйозною сваркою. Якщо іти за цією логікою, з точки зору Росії таке напруження у відносинах між США і Туреччиною є дуже доречним та допомагає підірвати єдність НАТО - і цей ефект грає на руку Росії також з огляду на конфлікт в Україні.
Цинічні ігри сильних світу цього
Лунають й інші припущення: можливо, Росія керується іншою логікою - вона дає "зелене світло" вторгненню Туреччини у Сирію з тим розрахунком, що Анкара загрузне там у війні на виснаження, вийде з неї ослабленою та у підсумку звернеться по допомогу до Росії. Таким чином, у грі "Росія проти Туреччини" рахунок стане 1:0 на користь Москви.
Усе це вже майже не має стосунку до самої Сирії. Мова йде про боротьбу за вплив, яка ведеться з безпрецедентною безцеремонністю. Туреччина, яка є членом НАТО, холоднокровно окупує іншу державу. Іран також вкоренився у Сирії, скуповуючи землю та засновуючи тут свої підприємства, і мулли у Тегерані щасливі від того, що вони завдяки божій допомозі зможуть тепер ефективніше погрожувати ненависному Ізраїлю безпосередньо з Голанських висот. І виглядає знущанням те, що Іран, який є майстром з пригноблення, закидає турецькому уряду недотримання прав людини. А що, як не це, відбувається щодня у самому Ірані?
Спокуса для Європи
Сирія перетворилася на панораму всеохоплюючої війни. Війни, яка втратила будь-який напрямок. І він у цієї війни навряд чи з'явиться, навіть якщо Франція, як заявив президент Еммануель Макрон, надішле до Сирії свої війська, щойно режим Асада знову застосує хімічну зброю. Макрон від цього, може, й виграє, поставши у ролі носія гуманності. Але жодної гарантії, що вона хоч трохи посприяє завершенню війни, немає. Чи справді Макрон захоче спрямувати французькі бойові літаки проти росіян? Європа не є великою військовою силою у Сирії. І Франція має тричі подумати перед тим, як вторгатися в Сирію. Особливо після такого ж вторгнення до Лівії, яке мало катастрофічні наслідки. Крім того, у разі інтервенції в Сирію країні загрожує бути втягнутою у тактичну дрібну гру, яку довгий час ведуть у розбомбленій Сирії основні гравці. І жертвами цього стають люди, яким не пощастило народитись у цій країні - на даний момент насамперед йдеться про людей у Афріні та у Східній Гуті.
Початок гріхопадіння
Якщо поглянути у минуле, то слід констатувати, що було нерозумним розпочинати міжнародну військову операцію проти так званої "Ісламської держави" (ІД) влітку 2014 року, не отримавши на це добро з боку міжнародної спільноти. З цього розпочалось гріхопадіння, за яким послідували усі інші гріхи. Один інтервент, що закидає щось іншому, навряд чи чогось цим доб'ється.
Війна має свої власні темні закони. Якщо ситуація не покращиться, тоді ця бійня у Сирії продовжуватиметься. Бійня, яку тривалий час ведуть у Сирії держави-майстри цинізму, які при цьому не мають жодних цілей, принаймні цілей, які були б достойними.
Цей коментар висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle взагалі.