25 років возз’єднання Німеччини - це історія успіху. У будь-якому разі, якщо дивитися на Німеччину ззовні. Жодна інша країна колишнього соціалістичного табору - до якого належала й НДР - за минулі 25 років не змогла надолужити так багато, настільки підняти свої стандарти життя і так сильно збільшити свою економічну потужність як та частина Німеччини, яку часто називають "Сходом".

І все-таки вони лишаються: проблеми та, передусім, невдоволеність. Понад половина усіх німців все ще бачить більше відмінностей, аніж спільних рис між мешканцями "старих" та "нових" федеральних земель. Погляд, який у першу чергу поширений на Сході.

Але ж це були саме громадяни колишньої НДР, які мали дати собі раду з тим, як буквально за ніч колапсували звичні структури, і на місце "реально існуючого соціалізму" заступила цілком нова система. На Заході натомість спершу змінилося мало що. Майже два мільйона людей полишили п’ять східнонімецьких федеральних земель: у першу чергу, молодь. І передусім жінки. Розвиток, прояви якого впадають у очі й сьогодні: гарно відреставровані східнонімецькі міста, які дивують тим, наскільки вони позбавлені активного життя, підприємства, де нема молодих працівників, цілі села, що просто вимирають.

"Дві третини"

Великі частини економіки НДР на початку 1990-тих років просто зникли. Оскільки підприємства Сходу були неконкурентоздатними, їх або ліквідували, або вони стали банкрутами. З ними зникли і робочі місця - частка безробітних протягом певного часу перевищувала 25 відсотків. Сьогодні у "нових" федеральних землях вона становить трохи більше 10 процентів. Тож виглядає майже дивом, що там нині вдалося досягнути показника у дві третини від ВВП на душу населення на Заході. Дві третини - це також співвідношення східнонімецького та західнонімецького рівня доходів - досі у східнонімецьких землях в середньому менше отримують і заощаджують. Люди на території від Ростока до Хемніца мали змогу накопичити удвічі менше власності, ніж люди між Гамбургом та Мюнхеном.

Безумовно, на ці відмінності звертають увагу саме ті люди, які перебувають на нижній частині шкали. При цьому до чесного погляду на проблему належить і розуміння, що ці відмінності могли бути більшими. Якщо порівняти ВВП на душу населення у східнонімецьких федеральних землях та колишніх "братських" країнах по Варшавському договору, то Тюрінгія, Бранденбург, Саксонія, Саксонія-Ангальт та Мекленбург-Передня Померанія взяті окремо мають однозначно вищі показники, ніж Польща, Угорщина чи Чехія.

Зрівнялися у бездітності

І ще одна цифра, яку охоче згадують, коли йдеться про нерівність між Східною та Західною Німеччиною. У "нових" федеральних землях легше отримати місце в дитячому садку, кожна друга дитина у віці до трьох років має тут місце, де за нею доглядають. У "старих" землях - лише кожна четверта дитина.

Соціалістична ідеологія передбачала, що всі мають ходити на роботу. Панував обов’язок працювати - також і для жінок з дітьми. Держава опікувалася тим, щоб робота та сім’я не суперечили одна одній, зокрема і через всеохопний догляд за дітьми. Завдяки своїй сімейній політиці, у 1970-тих роках НДР досягла такого рівня народжуваності, який був майже удвічі вищим, ніж на "ураженому" поширенням протизаплідних пігулок Заході: так званий "пік Гонекера".

"Пік Гонекера" - вже стара історія, а після возз’єднання жінки на Сході, очевидно, розпочали такий собі страйк щодо народження дітей. У 1992 році коефіцієнт народжуваності впав до найнижчого зафіксованого у світі рівня - 0,74 дитини на жінку. Тож хоча б у цьому Схід та Захід з того часу зрівнялися. Як між Грайфсвальдом та Дрезденом, так і між Фленсбургом та Гарміш-Партенкірхеном коефіцієнт народжуваності лежить на рівні скромних 1,4 дитини на жінку.